Як не було неба і землі, та тільки синєє море огортало весь простір, а в його центрі височів зелений явір, що тягнувся угору гіллям, і не було йому ні кінця ні краю. Непохитний, як сама основа, він вростав корінням у саме серце світових глибин. Та й здавалося, наче не він виріс із морського дна, а воно трималося на його могутньому стовбурі.
Ой дай бо’...
На яворі тім три синії птахи розправляють крила, виблискуючи пір'ям. Одна як розправить, то й жаром опалить, а інша – навпаки: сріблом і холодом відповість. І тільки третя ховає краплини солоної води, живильної та родючої, не осліплює та не палає, холодом не приголомшує. Тільки пригинає голову, витягує тіло стрілою та й стрімко злітає, починаючи відлік часу.
Ой дай бо’...
Молодята, в чиїх пальцях ще тепліє доторк пензля після розпису, випускають цілком білого голуба. От він міцно та обережно схований у їхніх долонях, а от він спурхнув у небо, щоб розправити вільні крила, немов та синяя птаха, що між пір’ям тримала родючу воду безмежного прадавнього моря, та й несеться створювати новий світ.
Ой дай бо’...
Голуб летить крізь віки, під ним – барвисті засіяні поля. Скляні багатоповерхівки тануть у крилах і залишаються позаду, а попереду – розкидані по обидва боки смугастої дороги маківки стріх, святково вбрані в золото під променями сонця. Он уже дівчата, у вишитих сорочках по самі босі ноги, беруться за руки й несуться в танок, поки вітер свище довкола та грається заплетеним у косу волоссям до пояса.
Ой Дажбог...
Там, під явором могутнім, сидить козак, ховає очі від палючого сонця та й жмуриться від душі, любо дивлячись на дівчат, що просять Матінку–Сиру Землю вродити урожай такий, щоб вистачило на люту зиму. Їхня пісня лине по полю з вітром навипередки, та й у вуха голуба, а з ним долітає і до явора, де сині птахи, наче боги, пірнають у самісінькі світові глибини, щоб золотим піском рясно засіяти безмежну воду. Козак жмуриться, козак радіє, погладжує довгі вуса, за якими ховається усмішка. Він встає і йде по траві, що килимом вкриває землю, яка стелиться під його рішучою ходою, а він дивиться в небо на ту птаху, що летить крізь віки.
Ой Дажбог...
Чоловік кланяється рідній землі, засіяній пшеницею, потом та кров'ю з його рук, та набирає жменю чорнозему, як ті святі, що, наче боги, пірнали на самісіньке дно для створення всього, що є навкруги. Він підносить її аж до носа, розглядає. Десь за спиною реве двигун і голоси хлопців окликають: “Агов, Петре, та ходи до нас! Там на дощ збирається”. Петро підводить очі до неба, вирядженого в хмари, наче в панський кожух, та й радіє. “Ходім, Петре, до хати підкинемо!” — кличуть хлопці у формі з залізного коня, що гуде та й гуде. Він заскакує в машину та їде під жарти та балаканину, поки дощ тарабанить по шибках і гримає небо, й спалахує, наче перуновими блискавками заливається, а він киває у відповідь і міцно-міцно притуляє жменю землі до грудей, повторюючи:
“Ой дай Бог...”
Хлопці їхали далі по затопленій звивистій дорозі, та так стрімко, наче хижий птах, що цілився в небо з самої товщі води, розбризкуючи крильми дощові краплини. Чоловік прикривався рукавом та біг стрімголов додому, оминаючи сусідський будинок, що зіяв дірами в розтрощених стінах, як ранами. Він перестрибував через уламки, аж поки не опинився в теплому домі, де вже зачекалися його дружина та родичі. Але й були вони тут не самі — сусідська дівчинка років п'яти навпочіпки гралася в кутку під іконою Божої Матері. Крадькома вона засовувала під стілець ласощі для домовика. Петро сів за стіл, пробравшись до свого місця через обійми рідних та сусідські рукостискання. Жінка його не сиділа без діла – мудрувала вечерю. З її рук на стіл викотився запашний хліб. Господиня обережно підштовхнула тарілку до сусідки, що весь час мовчки, немов зачарована, притискалася до стіни того дому, з яким роками ворогувала через метрову огорожу, а сьогодні сиділа тут, без даху над головою. Господиня врізала окраєць свіжоспеченого хліба й поклала на тарілку. “Ще тепленький” – мовила вона та й додала: “Буде новий день, а ми й розгребемо все те, що собаки натворили”. Сусідка взяла той хліб, і перші за весь день сльози дощовими краплинами скотилися з її лиця і впали на долоні.
Ой дай Бог...
Троє бравих хлопців зустрічали ніч майже під відкритим небом та й радоньку вели між собою напівпошепки. В химерному димі окопних свічок вони розчинялися, немов були й самі напівбогами. Один з них, що мав ім’я Павло, тримав телефон тремтячими руками, вкритими багнюкою та попелом, що в’ївся глибоко під шкіру. У тих руках оживали спогади, і з екрану двоє наречених випускали голуба. Хлопці плескали по плечах, а один з них, ткнув пальцем у небо, де птаха, наче тільки-но випущена з рук, білими крилами втягувала срібло від місяця, і навіть зорі за нею мерехтіли яскравіше. Кожен із хлопців мовчав, та очі видавали своє, кидаючи світлий промінь, що ниткою тягся із найдавніших днів дотепер, туди, де не було ще ні землі, ні дощу, ні місяця. “Може, той самий” – перервав тишу один з них, а інші кивнули: “Може, той”, а Микола ще й додав: “То, кажуть, добрий знак”. Павло довго мовчав. Він сховав телефон і продовжував дивитися вслід птасі, що летіла крізь віки й оглядала землю, створену з-під її крила, але його земляками вирощену, примножену, залюблену та виношену, як рідну кровинку. Чоловік і не помітив, як миротворча усмішка торкнулася його вуст, а рука твердо лягла на автомат:
“Дай Бог”.
Відредаговано: 23.07.2024