Глава 5

Я пройшла повз. Це не вперше, але кожного разу боляче наче вперше. Не підіймаючи очей, не опускаючи підборіддя, я робила вигляд, що мені начхати. Спочатку Маркус робив крок назустріч, але я проходила й повз нього, я не вважала, що це правильно, але я не бажала затримуватись. Він припинив спроби, коли зрозумів, що я непохитна.

Багато часу сплинуло, я закінчувала перший курс й шукала підробіток на літо. Мені в жодному разі не можна повертатись туди, звідки я приїхала. Те місце більше не було моєю захисною спорудою, воно стало місцем спогадів й болю.

-Белло, - я почула знайомий рідний голос.

Батько чекав мене. Він виглядав засмученим й стомленим. Я дзвонила йому, але жодного разу не питала про маму.

-Ти тут, - я міцно обійняла його й відчула такий рідний запах батькового одеколону, - що ти тут робиш?

Батько приїхав до мене з дуже важливими новинами. Дім було продано. Вони подали документи на розлучення, я видихнула с полегшенням. Більше ніхто не зможе наставити роги моєму батькові. Я прослідкую. Приємною новиною стало те, що батько знайшов тут роботу й зняв для нас квартиру, поки він не знайде  постійне житло для нас.

-Тату, мені легше, - я поклала голову на його плече й посміхнулась, - тобі певно важко, але ж ми разом.

Тато обійняв мене за плечі й тяжко видихнув. Мені не потрібно було нічого казати. Наше життя за цей рік перевернулось з ніг на голову, але ми зараз разом й це означає, що можемо підкорити гори.

Я потроху збирала речі й переміщалась у квартиру. Мені було радісно, що я більше не одна. Тим паче кватира була затишною. Я купила ароматизовані свічки й поставила у кімнаті. Рони не дуже полюбляла усі ці дівочі штучки, а мені цього дуже не вистачало. Тато привіз мої книжки, і я змогла розставити їх у книжкову шафу. У моїй кімнаті панував барвистий хаос, то є й добре, схоже на мене.

-У тебе, наче єдиноріг наблював, - тато стояв в проході й роздивлявся, як я облаштувалась.

-Дякую, тато, ти звикнеш.

-О, ні, це все не повинно вийти за мені твоєї кімнати, бо я не витримаю.

-Добре, -  я посміхнулась у всі тридцять два зуби.

-Надто швидко погодилась, це лякає, - він розвернувся й вмостився на диван біля телевізора, й узяв в руку каву.

Мені подобалось жити тут. У життя потихеньку повертались барви, і я, навіть, перестала думати про Ероса й давати йому більше значення, ніж він заслуговує. Я працювала у кав’ярні. Запах карамелі й кави викликав естетичну насолоду, а, коли ще привозили свіжу випічку, можна було втратити контроль. Я частенько фотографую цю смачну красу.

Я крутилась біля десертів, фотографуючи з різних ракурсів. Сьогодні ще не було відвідувачів, трішки пізніше полички будуть пустувати. Я почула дзвіночок, який висів на дверях й швидко повернулась, привітавши відвідувача. Маркус посміхався, білосніжна посмішка й обличчя, наче щойно зійшло з обкладинки. Дуже стильно одягнутий, біла футболка, чорні класичні штани, кроси й чорний рюкзак. Хоча, можливо, це не вважається стильно, й велику роль відіграє сама людина.

-Маркусе, - я посміхнулась йому у відповідь.

-То це тепер твоє царство?

-Можеш назвати це так, що бажаєш?

-Навіть не знаю, - він оглядав меню позаду мене, а я оглядала його.

Він мав статуру плавця, широкі плечі, високий зріст, випираючи ключиці.

-Навіть не звично, що ти посміхаєшся та не ігноруєш, - він переводить погляд на мене й опирається на прилавок, - то, може, сходимо кудись?

Я дивлюсь йому в очі й серце пропускає удар, він нахиляється ближче, а я млію. По шкірі пробігають мурахи. Добре, що сьогодні на мені кофта з довгим рукавом й цього не видно.

-Добре, - тихо відповідаю я, - солодке чи гірке?

-Солодке, - знову посміхається.

-Лате з солоною карамеллю?

-Вечір чи ранок?

-Ранок, - швидко відповідаю я, але, насправді, не розумію питання, мій мозок вимкнено.

-Добре, лате з солоною карамеллю.

Я роблю лате й простягаю йому, але він не забирає його. Велика тепла долоня накриває мою і я втрачаю можливість дихати.

-Завтра о п’ятій ранку будь готова.

Я ще не думаю головою, а коли починаю, Маркус вже виходить з кав’ярні. Я хапаю телефон й починаю шукати його номер, щоб написати повідомлення, але заходить перший потік відвідувачів. Це кепсько, бо вчора я не змогла підняти свою сраку о сьомій годині ранку, а тут п’ята ранку.

Це відчувалось, як підліткова закоханість впереміш з почуттям тривожності.

Белла: Тож, де ми зустрінемось?

Маркус: Я буду чекати тебе біля твого будинку.

Белла: Ти знаєш де я живу?

Маркус: Звісно. Ти, наче, з дуба впала, ми постійно бачилась, коли йшли на пари, але ти жодного разу не подивилась у мій бік.

Я намагаюсь згадати, коли це було, але ні, я дійсно не звертала уваги. Він жив тут другий рік, двома поверхами нижче. Я дійсно така дурна.

Спати я не лягала. У мене попереду був цілий вихідний, і цю ніч я просиділа за переглядом романтичний дорам й аніме. Мені згадалось, як ми робили це з Еросом й стало сумно. Він був людиною, яка розбила мені серце, і певно, ця рана така глибока.

Я підійшла до вікна. С тих пір я виросла, він теж, але це не означало, що я хотіла б викреслити його з життя. Я взяла в руки фотокартку, ми вдвох, усміхнені й щасливі. Його посмішка така щира, а я жмурюсь від променів сонця. Пальцем я торкаюсь його обличчя, але в уяві він переді мною. Я фантазую, що маю можливість торкнутись його, провести пальцями по його татуюванням, вилицям, ключицям. В моїй голові все зовсім інакше.

П’ята. Маркуса немає, але біля мене зупиняється джип. Я знаю цю машину. Ми не будемо одні, це не побачення. Я знову все не так зрозуміла, й мені підкошує ноги. Якби я знала, то не погодилась би.

-Сідай, - Маркус сидить біля водія, а водій навіть не дивиться на мене.

-Ні, - я починаю хитати головою й роблю крок назад, - ми не домовлялись.