Епілог

- Ось така в мене трапилася історія, - сказав Віктор. -  Минуло вже два роки. А я ще досі не можу отямитися. Я кожного дня думаю про неї. Священник казав мені: відпусти її. А я не можу. Вона весь час в мене перед очима, ніби жива. Поки я не помстився за її смерть  - я не знайду спокою…

Андрій похитав головою, та поклав руку Вікторові на плече.

- Тобі треба жити далі. Та відпустити її. А щодо помсти… Як ти будеш шукати цього покидька? Він вже давно десь поїхав та сховався. Мені важко повірити у те, що я від тебе почув. - Андрій виглядав розгубленим. - Але в мене немає причин тобі не вірити. Тобі могло щось примаритися. Ти впевнений, що той сон був справжній? Що ти справді чув цього виродка у коридорі? Може тобі це теж наснилося?

- Я не знаю, - Віктор зітхнув. -  Я не міг відрізнити де сон, де марення, а що було насправді.

- Ти віриш, що цей хлопець справді вампір? Чи може це просто божевільний, який через гіпноз індукує своє марення на інших людей?

- Чесно, я не знаю! - Віктор опустив голову. - Я не хочу у це вірити, що вампіри справді існують!  Я дуже хочу прийняти теорію слідчого. Що це просто збоченець, який збожеволів на базі захоплення вампірами, там сам уявив себе одним з них…

- Щось мені не подобається той хлопець у чорному плащі. - Андрій легко постукав по плечу товаришу. - Дивися в той бік, де та стела з бетону. Вже пів години там стоїть якийсь хлопець й весь час дивиться на нас! І погляд у нього дуже недобрий. Мені аж моторошно стало…

Віктор подивився у ту сторону, куди вказував Андрій.

- Це він! - заволав Віктор. Він вскочив із лавки. -  Навіть плащ той самий! Давай його наздоженемо!

Андрій схопив друга за комірець

- Стривай, тут повно людей, що ти з ним зробиш? Вб`єш? Та підеш до в`язниці?

- Так, я помщуся! Цей стилет в мене у сумці!

Андрій рішуче захитав головою:

- Давай просто його наздоженемо, схопимо та викликаємо поліцію! Він же у розшуку! 

- Наздоженемо його! Швидше! Поки він не вбіг ще кудись!

Хлопці щосили побігли вслід за злодієм у темні хащі, де зникла його темна постать.

- Трясця, де ж він подівся! - Віктор ледь не плакав від відчаю. - Наче розчинився у повітрі!

-  Він просто швидко бігає. Не переймайся, - заспокоїв його Андрій. - Нагадай про нього у відділку, та його знайдуть! Київ - це великий мурашник. Тут важко сховатися. Особливо якщо ти думаєш, що тебе вже ніхто не шукає… Гадаю, час знову навістити цього слідчого… Ходімо…