Частина друга

Вівторок був для мене вихідним, а  в середу мені довелося приймати "домашні роботи".  Нічого особливого у цих перекладах не було  - мені принесли відомі пісні Бітлз, Роллінг Стоунз, Пінк Флойд, Депеш Мод, Продіджі, та інших геть старих груп. Вже під самий кінець уроку Тетяна - та сама дівчина у чорній сукні, принесла мені вірш-переклад на пісню Елтона Джона "Candle in the Wind", де у заголовку стояло "Як свічка на вітрі, згасаю…". Й підпис "Тетяна Вітер". Я мимоволі заглибився у читання. Вірш був дуже далеким від оригіналу, й передавав почуття самої дівчини, а зовсім не те про що йшлося у пісні. Я відірвався від віршу, коли вже задзвонив дзвоник на перерву. "В тебе дуже гарний вірш, Тетяно," - сказав я їй, ставлячи у журнал "12". Це важко назвати перекладом, але за старання та винахідливість я ставлю тобі "відмінно". 

- Дякую, Вікторе Петровичу, - відповіла дівчина, й знову стрільнула у мене своїми зеленими оченятами, так що в мене зупинилося дихання, а серце запригало у грудях, як скажений коник.  Коли й прийшов до тями, Тетяна вже пішла…

Решту уроків я уже відпрацював на автоматі, не замислюючись над тим, що я кажу чи роблю. Я бачив перед собою лише Її: її обличчя, її струнку фігуру у облягаючій чорній сукні, її яскраві очі, які пускали мені веселі бісики. Моє серце плясало та співало, у голові паморочилося, я був сам не свій. Ледь витримавші до кінця уроку, я відніс журнал до вчительскої та поспішив на вулицю, щоб трохи охолонути, й побачив Тятяну одразу біля виходу. Я вже не міг опиратися, й підійшов до неї.

- Історичка застудилася,  отже в нас сьогодні лише п'ять уроків, - сказала Тетяна. - Мені тут недалеко, до маршрутки, можна з вами пройтися?

Я погодився. Я галантно взяв дівчину під руку,  але вона взяла мою руку до своєї, й так, тримаючись за руки, ми попрямували до зупинки. Проте, до маршрутки ми так і не дійшли, бо Тетяна згадала, що вона зголодніла й вирішила піти купити пиріжки у історичній крамниці  з випічкою, яка тут працювала уже понад сто років. Купивши пиріжків на нас обох, із смачним борщем та чаєм, ми застрягли там на три години.

            Дівчина розповідала про себе охоче, багато, нічого не замовчуючи, наче зустріла далекого родича, якого давно не бачила, й дуже за ним скучила.

- Ти, напевно, відьма! Навіщо ти мене зачаклувала? - спитав я жартома, як тільки ми сіли за стіл у затишному куточку.

- Вибач, так вийшло,  я лише вчуся, - відповіла дівчина, та тихо засміялася. Від її сміху по шкури побігли мурашки, в мене перехопило дихання.

Ми розмовляли про все на світі - про улюблені книжки, фільми, музику, мрії на майбутнє… Але поступово розмова згасала, теми вичерпалися, а дівчина не квапилася кудись йти. Тетяна сиділа навпроти мене й загадково посміхалася,  граючись зі мною у витрішки....

- У мене склалося враження, що ти не дуже поспішаєш додому. - сказав я їй.

- Так, не поспішаю, - відповіла дівчина, й опустила очі. -  Бо нічого доброго там не мене не чекає. - Її веселий настрій миттєво згас, вона трохи опустила голову та відвела погляд. - Мати знову питатиме про оцінки, потім будет лаяти будь за що. Наприклад, за те, що забагато бруду принесла на черевиках. А потім почне жалітися на своє життя, яке не склалося через мене. Що вона не вийшла знову заміж через мене. І що батько нас покинув через мене. Знаєш, як мені це остогидло? Я не можу дочекатися, як закінчу школу і поїду вчитися десь у інше місто.

- Тобто ти відчуваєш себе нікому не потрібною?

- На жаль, так, - Тетяна зітхнула. - Я вже десять років не бачила батька. Він лише надсилає подарунки і привітання зі святами. Ще мати отримує мізерні аліменти. Батько жодного разу не подзвонив, хоча знає мій номер телефону. Навіть коли дізнався про хворобу… Ой! - вона збагнула, що сказала щось зайве, й замовкла. 

- Яку хворобу? - я схопив її за руку та погладив, заспокоюючи. Тільки зараз я помітив, що вона занадто бліда, під очима синці, і вигляд трохи втомлений і нездоровий.

- Онкологія, - тихо відповіла Тетяна. - Хіміотерапія не допомогла. Робити повторно її вже не можна. Це мене просто уб'є. Тому в мене таке коротке волосся. Мати звернулася до благодійного фонду, вони збирають кошти. Але все йде дуже повільно. Батько лише пообіцяв знайти гроші й досі шукає. Мене врятує лише операція. У нас такі не роблять.

- Які прогнози? - спитав я, тримаючи її руку.

- Не дуже обнадійливі. Як казала моя мати, для такої здорової кобили важко зібрати кошти. Для маленьких дітей збирають швидше. Мабуть, люди думають, що я сама винна, бо курила чи вживала якусь гидоту. Але це неправда!

- Я розумію. - я знову погладив її по руці. - Ніхто від цього не захищений.

- Нам час іти, - Тетяна видернула руку та встала з-зі столу. - Проводь мене додому, а то мені щось страшно.  І самотньо...

Ми вийшли з кафе. На вулиці вже стемніло. Маршрутки довелося чекати довго. Таня змерзла і несвідомо почала притискатися до мене, аби зігрітися. І тут я відчув на собі чийсь злий погляд. Обернувся, але нікого не побачив. Проте, відчуття присутності когось ворожого мене не відпускало. Нарешті підійшов автобус, і ми сіли на нього. Тетяна сіла біля вікна, але знову притискалася до мене, ніби шукаючи захисту від чогось невідомого. Я намагався її відволікти, розповідаючи різні історії, але мені це не вдалося. Дівчина просто мовчала, думаючи про щось своє. Ми вийшли на її зупинці, і я провів дівчину до дверей.

- Я хочу тобі запропонувати сходити зі мною на концерт, - сказав я. - Наступної п'ятниці до Києва приїде Diary of Dreams. Підеш зі мною?

- Це ж моя улюблена група! - Тетяна аж підскочила на місці, та її очі радісно заблестіли. - Здвіки ти знав?

- А я й не знав, - відповів я зніяковіло. -  Просто прочитавши твій вірш, збагнув що в нас схожі погляди на світ. Навіть не вірив, що таке буває.

Тетяна піднялася навшпиньки, поцілувала мене у щоку і швидко пішла до дверей.

- Мені пора йти. Мати чекає. Вона буде нервуватися. До завтра!  - Тетяна посміхнулася мені востаннє, швидко відкрила двері ключем й зайшла у свою  квартиру.