Пролог

Віктор вийшов з корпусу університету й одразу рішуче попрямував до парку. Він почувався втомленим, тому хотілося трохи пройтися серед дерев, подихати свіжиму повітрям, та дати відпочити голові перед тим, як знову її навантажити роботою. У цей теплий весняний вечір у парку було повно людей. Віктор йшов навмання, оминаючи групи людей, які стояли посеред дороги або йшли йому назустріч, й не звертаючи ні на кого уваги.

- Вітько! Невже це ти? Стій, дай-но роздивлюся як ти змінився! Підріс, змужнів, тебе й не впізнати вже!

Потужний бас Андрія витягнув Вітька з павутиння думок. Він повільно повернувся на голос і застиг, намагаючись зрозуміти, хто його кличе.

Високий кремезний хлопець із коротким білявим волоссям та яскравими блакитними очима підбіг до Вітька, та протягнув йому свою величезну руку для потискання.

- Це ти так зустрічаєш старого універського друга? Чи просто не можеш мене згадати? Універ Шевченка, економічний факультет, перший та другий курси. Андрій мене звати.

- Андрій? Щось пригадую. Андрій Бабак?

- Ну ось. Пригадав! - хлопець засміявся та хлопнув Віктора долоню по плечсу. - Ти не поспішаєш? Як життя? Давай десь купимо пива, підемо в парк, побалакаємо. Погода чудова, можно на лавці посидіти та потеревеніти за життя. Скільки ж років ми не бачилися?

- Я збирався йти до бібліотеки, але це не терміново. Ходімо!

Вони підійшли до найближчої "кафешки на колесах", й купили там по пляшці світлого чеського пива та по одній пачці сухариків. Проте знайти вільну лавку було зараз квестом не менш складним ніж для лицаря із середньовічного роману знайти печеру з драконом - був вихідний день, парк був переповнений натовпом, що прогулювався, й в деяких місцях навіть яблоку не було де впасти. Нарешті, Андрій помітив лавку у віддаленому куточку, з якої щойно підвелася пара закоханих, й міцно тримаючись за руки, попрямувала кудись у глиб парку - під густу темряву столітніх дубів. Хлопці прилаштувалися на цьому зручному місці, й почалася неспішна світська бесіда.

Андрій ще довго розпитував Вітька про те, як склалося його життя, і сам щедро ділився деталями про своє.

- Знаєш, мені дуже шкода, що ти залишив нас на третьому курсі. Було вже не так весело, й кепкувати над викладачами довелося вже самотужки. У нас був гарний дует, - згадав Андрій.

- Так, пригадую. Але мене це зараз не тішить. Я був молодий і дурний. Багато чого змінилося.

- Що ти знайшов на цій філології? Ти ж втратив цілий рік!Може, я втратив рік, але я знайшов себе. Економіка мене ніколи не цікавила, я пішов туди, бо так хотіли батьки.

- Он як! - здивувався Андрій. - А я відкрив свою справу, заснував свою фірму й розвинув бізнес. А потім прогорів і змушений був почати все спочатку. Але, ні про що не шкодую. Поразка це теж досвід. А ти чим займаєшся? Гризеш граніт науки? За це мало платять.

- Нічого, - відповів Віктор. - Скоро захищу дисертацію, буду викладати у вузі.

- А чому ти не хочеш викладати у школі? У гімназії чи приватній школі зарплати більші, ніж у вузах. Бачив якусь вчительку гімназії, яка їздить на роботу на джипі та щодня вечеряє у ресторані.

- Мене навіть цими принадами туди не затягнути, - жорстко відповів Вітько. - Ніколи більше не повернуся до школи!

- Тобто ти вже викладав у школі?

- Так, довелося трохи попрацювати на заміні в гімназії. Якось вчителька англійської, подруга моєї матері, тяжко захворіла. Її потрібно було замінити. І до мене звернулися з таким проханням. Я хотів набратися викладацького досвіду.

- І що такого сталося в школі? Нумо, колися! Учні задовбали? Оті лобуряки, що нічого не бояться й сиплять матюками прямо в обличчя вчителям? Чи дівчата тебе спокушали своїми формами, стріляли оченятками і пускали бісиків?

Вітько тяжко зітхнув.

- Щось було подібне. Але не те, що ти подумав. Звісно, для молодого чоловіка, який ледь потрапив у підлітковий колектив, може бути дуже важко: бо, з одного боку - проти тебе зграя нахабних юнаків, які нічого не бояться; а з другого боку - майже зрілі дівчата, як ті чарівні квіточки, які нестерпно ваблять до себе  доторкнутися, але зась - це Заборонений Плід. За будь-яку спробу піддатися цій спокусі на тебе чекатиме неодмінне покарання - це ніби Дамоклів меч висить на стелі на тонкому дроті над твоєю головою, готовий впасти будь-якої миті. Більш того, на учнів не можна кричати, їх не можна жорстко критикувати, якщо їм не цікаво вчитися, то вважають що винний не ледачий учень, а вчитель, який не зміг зацікавити. Це не робота, а каторга!

- Окей, друже. Я бачу, моє питання зачепило тебе за живе. Вибач, якщо я торкнувся болючої теми…

- Та нічого. Чесно кажучи, після того жахіття, яке я тоді пережив, мені навіть не було кому про це розповісти. А коли би й розповів, мало хто міг би повірити у цю історію, бо у ній сни та жахіття міцно переплелися з реальністю, й моя розхитана свідомість ледь могла відрізнити одне від одного.

- Ти можеш розповісти мені, якщо хочешь - Андрій хлопнув Вітька по плечу. - Давай, розказуй, зніми з своїх плечей цей тягар, якщо він все ще тебе мучить.

- Вже не так мучить, як раніше, - зізнався Вітько. - Але час в нас є, можу трохи тобі про це розказати. Тільки прошу тебе: не треба мені казати щось на кшалт "цього не може бути, тобі це примарилося, ти це вигадав" - так, я тоді іноді марив, бо після цього я ще півроку хворів на різні хвороби, й моя психіка після цього стала менш міцна. Також, обіцяй мені, що більше нікому ти не розкажеш про те, що від мене почуєш!

- Обіцяю, друже - Андрій квапливо потиснув руку Вітька, - слово чоловіка! Ані пари з вуст!