Глава 6

Ангеліна.

- Максе, рідний, прокинься, я прошу тебе! - продовжувала голосити я, схилившись над тілом. Я влаштувала його на широкому ліжку, щоб йому було зручно. Мені було начхати, що на вигляд це ненависний мені Керак, я знала, що всередині нього той, кого я кохаю. І від цього завмирала моя душа. А в тілесній оболонці я навіть знаходила свої принади. Демоняка був страшенно гарний, це безглуздо заперечувати.

– Макс! – кричала я.

У двері постукали, знову прийшла служниця.

- Іди геть! - Крикнула їй я. Вона здригнулася, тільки швидко вкотила візок усередину кімнати й відразу зачинила двері з того боку. Її швидкі кроки свідчили, що вона покидає наше крило.

Макс не приходив до тями, і мене це лякало. Єдиний, хто міг мені допомогти зараз, сер Арвін. Принаймні, мені здавалося, що він зможе.

– Арвін! - Я вискочила в коридор. - Сер, допоможіть мені!

- Чого ти голосиш? - Він з'явився прямо переді мною.

- Йдіть сюди! - Відчинила двері, впускаючи його в покої.

- Та що сталося? - не відставав дух, але в покої вплив і зависнув над ліжком. - Керак... Але не Керак... - задумливо промовив він і почухав своє прозоре підборіддя.

- Арвіне? - Нагадала про себе я, так як дух, здається, впав у транс і вже кілька хвилин не відповідав на мої запитання.

- Так, люба? – він повернувся до мене обличчям, – у цьому тілі чужий, – промовив він, похитуючи головою.

- Це я й сама знаю, - відповіла одразу. - У цьому тілі Макс. Керак змінив душі.

- А від мене що треба?

- Допоможи його розбудити! Душа спить! Демон підкорив її або приспав...

- Вибач, люба, це не мої повноваження. Пам'ятаєш, я говорив, дивитись серцем?

- Так, - розгублено кивнула.

- Скористайся моєю порадою. Твоє кохання йому може допомогти і ніщо більше. А тепер, прощай, мені вже час.

- Ти куди?

- На волю, - знизав плечима Арвін. - Душа Керака покинула ці місця, ніхто і ніщо більше тут йому не належить...

- Арвіне, стривай, - у відчаї крикнула я духу, який уже перемістився до дверей і збирався покинути кімнату. - Ти мені потрібен. Будь ласка, не йди.

- Чим я ще можу допомогти? - Арвін дуже здивувався, але не пішов, залишившись висіти у повітрі.

- Вибратися з Виворту. Без твоєї допомоги мені... Нам не знайти виходу.

- Але я не знаю всіх секретів Керака, люба моя! - Арвін аж руками своїми прозорими сплеснув і склав у благаючому жесті. - Розумієш? Мені відомо лише про ту кімнату.

- Але ж ти дух! Ти зможеш дізнатися у своїх побратимів про це?

- Я спробую, але нічого не обіцяю...

- І на тому спасибі. До речі, Арвіне, а що буде з Виворотом, після того, як усі його покинуть?

- По суті він так й залишиться, просто буде закритим. Доки хтось не вирішить скористатися ним, як це зробив Керак.

- Ясно. Спасибі.

- Та було б за що, - знизав плечима дух. - Я піду, спробую дізнатися, як звідси переміститися на поверхню.

- Я чекатиму, - з надією прошепотіла я.

Арвін покинув кімнату, а я знову лягла поруч з Максом, притулилася до нього, легенько торкнулася губ, через що на його обличчі з'явилася слабка усмішка і провалилася в сон.

Він знову був неспокійний. Я кидалася у відчаї, щось чи когось шукала, кричала... А ще я чула голос Макса. Він кликав мене! Виникло таке відчуття, що ми шукали один одного, але в той же час обидва бродили в тумані, навмання, нічого й нікого не помічаючи навколо через щільну білясту імлу.

– Макс! – несамовито крикнула я та прокинулася.

Світло в кімнату пробиралося крізь товсті штори, перші сонячні промінчики лоскотали обличчя.

Промінчики? Стоп! Які ще промінчики? На Виворіт не проникає сонце...

Я озирнулася. Кімната – та сама. Вся розкішна атмосфера зберіглася, тільки ось у вікно, закрите важкою щільною шторою, справді світило сонце! Дивно, навіть настрій піднявся! Я зіскочила з ліжка, розсунула штори і відчинила вікно навстіж, наповнюючи кімнату легким ароматом квітів та свіжістю ранкової роси. Пташки завели свої трелі. А разом із ними почала радіти моя душа.

Макс спав, я випурхнула в коридор на пошуки кухні. Мені страшенно захотілося порадувати себе та коханого чимось смачненьким. Шукати довелося недовго, коридор вивів мене ще в один невеликий проліт, за яким і виявилася кухня. Там щосили копошилася, смажила-парила моя стара знайома.

- Доброго ранку! - Побажала їй я.

- Ранок не буває добрий, - буркнула служниця.

- А ось це ти дарма. Саме з доброго ранку починається добрий день і добре життя!

- У Світлих може бути, але не в Темних. А ти... Ти взагалі відібрала в мене Керака! – вона злісно тупнула ногою.

А я засміялася. І реготала так, що стіни, здавалося, зараз упадуть.