Глава 5

Ангеліна. Кімната Керака.

Демон справді мене замкнув. У цьому я переконалася, коли знову спробувала відчинити двері. Заклинання не подіяло, моя чарівна паличка, яку я витягла з кишені своїх штанів, лише обпалила мої пальці, даючи зрозуміти, що в кімнаті, крім блокування магії, стоїть ще й її віддзеркалення — моя ж сила може спрямувати в мій бік та нашкодити. Цього мені зовсім не хотілося.

Спочатку я просто міряла кроками кімнату, в голові шуміло та дзвеніло від натиску думок. Я спробувала покликати на допомогу Вієтту, але не змогла. Демунд не озвалася. З Максом теж зв'язку не було, защемило серце від думки, що він може загинути. Так, фізіологічна смерть не загрожує янголам, але їх можна знищити за допомогою магічної сили, після чого душа янгола відродиться знову, тільки коли і де — невідомо нікому. Я не хотіла втрачати того, хто став мені другом, партнером і... як би я не чинила опір... Коханим. Бігти від почуттів - немає сенсу. Усвідомлення цього прийшло надто пізно. Я винна в тому, що він зник, що пішов на зустріч із цим демоном сам. І мені, тільки мені, доведеться виправити цю помилку. Дуже сподіваюся, що ще не пізно.

Скрипнули двері. Повернувся Керак, він трохи хитався.

- Вітаю! Ти була зразковою, адже так? - оглядаючи приміщення, спитав він.

Я не відповідала, лише свердлила його очима.

- Ти змиришся. Я постараюся. До речі, твій Макс літає на драконах і навіть не питав про тебе.

- Ти мені брешеш! - Нарешті, сказала я, не вірячи в те, що говорить цей чортяка.

- Ще чого треба, - знизав плечима Керак, наблизившись до мене майже впритул, - він розважається. Не віриш моїм словам, може, очам своїм повіриш? - помах руки, і на стіні перед нами з'явилося зображення земель перевертнів. Зелений ліс шелестів листям, я бачила звірят і пташок. Вони займалися своїми справами, небезпека ще не проникла у ці місця, зосередившись поки що лише у поселенні людей. І тут на ліс лягла велика тінь, я побачила Еміріса, а на його спині сидів Макс, розмахуючи руками, він кричав:

- А давай спалимо цей ліс? Для чого він нам?

- Володарю? – злякано відповів дракон, – ви в порядку? Ви не жартуєте? Навіщо це вам?

– Мої накази не обговорюються! Я наказую тобі спалити цей ліс, рептилія! - Голос Макса звучав грубо, що зовсім не властиво було хлопцю. Він — Проектувальник, він краще за мене знає, скільки праці вартує все це створити та оберігати, а в мене, як Дизайнера, вже болить душа, і якщо дракон справді зараз спалить ліс….

- Вибач, Максе, сьогодні я використав весь ліміт вогню.

Я внутрішньо поаплодувала винахідливому дракону.

- Що ти зробив з Максом, чудовисько? - Накинулася я на Керака.

– Я? Нічого. Що, не подобається його справжня сутність? - Запитав демон, поклавши мені на плечі свої руки, я різко їх скинула:

- Ні. Точніше це не Макс. Не вірю, не може бути... Що ти зробив з ним, демон?

- Ще як може, - впевнено відповів демон, притиснувши мене до себе. Зображення зникло. - Ти даремно йому довіряла, дурненька.

- Не вірю я тобі! Ми з ним стільки століть знайомі! Стільки сил вклали у цей світ. Я впевнена у ньому як у собі! Він не може так різко змінитися та все зруйнувати. Не може! Я обов'язково дізнаюся, що ти зробив із моїм Максом! Пусти мене! - Я відштовхнула нав'язливого демоняку.

- Повіриш, - спокійно відповів той, випускаючи мене. - Ти не підеш далеко звідси. Там духи. Вони не випустять тебе, - спокійно казав він. Це Виворіт, дитинко. Тут мої правила. Пам'ятай про це! - Він солодко усміхнувся.

- Подивимося, - я вийшла в коридор. Мені потрібно було впорядкувати думки та отриману інформацію. У моїй голові не вкладалося це, що відбувалося. Це неможливо. Я знайду спосіб вибратися, я дізнаюся про все! Керак не став мене зупиняти.

У коридорі з'явився мій старий знайомий — дух у ковбойському капелюсі.

- А, знову ти, - прошелестів він та зітхнув, - і чого не сидиться на місці?

- Нудно, - відповіла я. – Не можу без діла сидіти, – чесно відповіла я.

- Зрозуміло, - відповів примара, задумливо підперши прозорою рукою своє підборіддя. – Але Виворот теж може бути цікавим...

- Ти покажеш мені його? - ухопилася я за примарну соломинку.

- Не можу, - знову прошелестів він, пересунувшись кудись мені за спину. - Такий приі-і-каз.

- А порушення чимось загрожує?

- Мені ні. Я й так дух. Мені нічого не страшно, а ось тобі... Навіть не знаю... Керак, наш Чорний Володар, хазяїн Вивороту, здатний багато на що. Він могутній та майже непереможний.

- Я не боюся його, набагато більше мені страшно за те, що він творить на моїх землях. І за мир на них, за те, щоб усі мої підопічні жили щасливо, я готова на все, навіть якщо доведеться після цього вирушити на переродження.

- Ти смілива, я це відчуваю, - дух знову зависнув прямо переді мною. – Зараз, коли він тут, я не можу тобі допомогти, приходь завтра, доки його не буде, я покажу тобі щось.

- Але я не можу виходити з кімнати... Він мене закриває...

- Лови! - дух подув на свої невидимі долоні, і на них з'явився маленький золотий ключик, який ліг до моїх ніг.