Глава 3

Минув рік як я одержала послання нашого викладача. Ситуація на землях Дорельми залишалася незмінною. Я раділа, що за короткий термін мені вдалося досягти певних успіхів.

Я майже з самого початку потоваришувала з вампірами – Аріусом та Інесою. Вони одні з небагатьох знали мій високий статус, хоча спочатку прийняли за свою. Я часто гостювала у них, грала з їхніми малюками. Вампіри ж довгожителі, так що минувше століття ніяк не позначилося на них - обидва залишалися красивими та сповненими сил.

Гноми та дракони теж стали моїми друзями. Від них не сховати моє справжнє походження. Але вони визнали мене та Макса як Покровителів, за потреби зверталися за допомогою. Я любила цих істот усією душею. А як чудово було літати на драконах! Ці відчуття неможливо переказати!

Люди і маги жили своїм життям, наше заступництво було для них допомогою, але їм ми не збиралися показуватися. На честь нас було споруджено Храм, створено легенди. Для них пройшов доволі великий термін, підросли діти, у яких вже з'явилися свої карапузи... Час минав і, здавалося, так буде й надалі.

***

Зміни швидко наближалися, хоча я не помічала спочатку їх. Якось мене покликав Макс і вказав на дивне поселення десятка магів у чорних плащах, недалеко від поселення Моїх людей. Цих товаришів я зовсім не знала. Часто спостерігаючи за життям людей, цих прибульців я ніколи не бачила раніше.

- Максе, це що таке? Хто ці люди і як вони тут опинилися?

- Я й сам не розумію, - знизав плечима мій напарник.

- Вони не могли з'явитися з небуття! Це мій світ!

- Наш світ, – поправив мене Макс.

- Добре! Наш світ, – крикнула я, – але хто ці маги і що їм потрібно у НАШОМУ світі?! – наголосила я слово «нашому».

- Тише ти, не панікуй, - шикнув на мене Макс. Ось як йому вдається залишатися спокійним у такій ситуації? - я вже звелася вся і всі нігті обкусала, а йому хоч би що. Клацає собі по кнопках і дивиться, де ще бардак та незнайомці можуть бути.

Але більше підозрілих гостей ніде не виявилося. Тільки тут. Чи не ті самі то гості, про яких попереджав мене Яків Мирський?

- Я спокійна, - огризнулася я, сівши на сусідньому стільці, і відразу заволоділа пультом управління планетою. Макс лише криво усміхнувся, надавши мені можливість самій у всьому переконатися та розібратися.

Наступні кілька годин я старанно вивчала карту Дорельми. Я переглянула у деталях усі острови, гори, ліси та поля. Мені вдалося помітити також зграйку рудих лисиць, недалеко від поселення вовків-перевертнів. Сподіваюся, це просто лисиці, а не ще одні незнайомці.

У ельфів поки що все залишалося без змін. Мабуть, цей край моєї планети став наближеним до моєї моделі світу, моєї ідеї. Я подружила Світлих та Темних Ельфів, об'єднала їхню магію, тепер є просто раса Ельфів – сильні бойовики, рівних за силою яким не знайдеш серед звичайних магів. Так, трохи не так я уявляла це спочатку, але про своє коріння й походження ці сімейки чудово знають. Це вже мене тішить. Перший крок до миру в усьому світі зроблено, а асиміляція рас – навіть добре для подальшого розвитку планети.

У вампіри, які поки що існували в кількості однієї сім'ї, теж не було нічого нового.

З драконами я зв'язалася телепатично та передала нову інформацію, ті моментально відгукнулися, виявили бажання співпрацювати та обіцяли злітати на ті землі та розвідати обстановку, а потім доповісти все у подробицях.

- Янголе мій, - я здригнулася від такого звернення і повільно повернулася. За моєю спиною стояв Макс.

- Фу, ти, налякав, - відмахнулась я. - Ти чого підкрадаєшся?

- Ти так захопилася роботою, що не помітила, як я пішов і повернувся.

- Справді? І де ти був? - Я повернулася до нього з кріслом і дивилася в упор. Хлопець присів навпочіпки.

- Я був там, на тих землях.

– Що? Що ти дізнався, кажи ж! – я знову занервувала.

- Тише ти! Панікувати поки що зарано, хоча ми маємо бути готові до будь-якого повороту. Ти пам'ятаєш, що Яків попереджав нас про демонів?

- Т-аак, - повільно кивнула я. - Це вони?

– Боюся, що так. Демони знайшли наш світ, розташований на просторах Всесвіту. Сто років шукали та знайшли. Це їхні люди. Це вони створили їх. Навіщо я не зрозумів. Але я бачив ватажка. Судячи з їхніх переговорів, він живе зовсім в іншому місці, - Макс відкрив карту і тицьнув пальцем в океан, трохи на південь від острова гномів. Я дізнався, що звуть його Валіал. Він один. Окрім тих людей, яких він заселив на наших землях, більше нікого немає. Але вони поклоняються йому, не знаючи, що він демон. Вони вважають його своїм Божеством.

- Ні! Не може бути! Навіщо? Навіщо мені це? Я ж так хотіла… – по щоці скотилася сльоза.

- Ну, Ангеліна, не переймайся так, чуєш? - Макс обійняв долонями моє обличчя, стираючи сльозинки. – Ми маємо пройти цей етап. Мусимо вистояти і не зламатися. Миру без війни не буде. Будь-який світ приречений пройти це випробування. Лише таким чином люди, та й інші раси Всесвіту, зможуть усвідомити, що таке біль, страх, втрати. Вони повинні навчитися відрізняти темне від світлого, обман та ілюзію від дійсності. Тільки так вони стануть сильнішими, тільки так зможуть зрозуміти, що райське життя та мир не дістаються просто так. Ми впораємось разом! - Я притулилася до його грудей. А він погладжував мене по спині, заспокоюючи. - Рідна моя, все буде добре, чуєш?