Глава 2

Дорельма

Ми з Максиміліаном дружно встали і вирушили до Зали Порталів, звідки перенеслися до робочої майстерні планети Дорельма. Тут було безліч екранів, пультів, карт, книг, різноманітних інструментів та магічних пристроїв. Я взялася за вивчення предметів, а Макс зайнявся журналами записів та спостережень за світом. Потрібно було ввести до них все, що ми бачили на екранах.

Там, на землі, почало розвиватися життя. Люди і нелюди, що потрапили волею богів на Дорельму, стали обережно оглядатися. Вони опинилися одні серед пустельних земель, де немає жодного будиночка, немає ресурсів, немає жодних благ цивілізації. Їм належить пройти шлях від самого початку, навчитися виживати, щоб зрештою вижити та розселитися по всій території. Наше завдання допомогти їм, направити, але в жодному разі не втручатися у їхні справи, не спрощувати їм завдання, інакше всі мої старання, уся моя практика приречена на провал.

Я взяла з полиці чарівну паличку. Вона якраз могла вказати правильний шлях, направити. А ось чи побачать його, чи скористаються підказкою мої підопічні, залежить від них самих.

Ось стріли, залишені нам Амуром. Вони допоможуть знайти потрібні пари, поєднати душі та серця.

Ось всілякі еліксири та настойки різних кольорів у пузатих бульбашках та баночках. Вони мають масу застосувань. Але все по порядку.

- Максе, як там справи?

- Вампірша нарешті побачила вампіра і тепер ховається від нього під деревом. А він вирішив розвести вогонь.

- Навіщо вампіру вогонь? Вони ж кров'ю харчуються... - Я підійшла до монітора і побачила цікаву картину. Вони виглядали дуже мило. Але ми не можемо зараз втрутитися. Облишмо їх. Нехай самі розуміються, а ми спостерігатимемо.

***

Центральні Північні землі. Вампіри.

- Куди мене занесло, о Боги? Що це за дивна місцевість – абсолютно гола земля, холод жахливий, гори, вкриті снігом, усі поцятковані западинами. Безліч печер. Що це? Де я?

Він продовжував ходити туди-сюди, заклавши руки за спину.

- З одного боку я вдячний Долі, мені вдалося уникнути сутички з чудовиськом, паща якого клацнула майже перед моїм носом, і я вже подумки встиг попрощатися з життям, як раптом невідома сила витягла мене з лап чудовиська і закинула сюди, - вголос розмірковував вампір. .

- Цікаво, в ціх місцях взагалі хтось живе? Печери… Одні печери… Що ж. Непогано для початку. Від негоди вкриють, який-ніякий комфорт, але є. Прорвемося! А поки що непогано буде добути вогонь.

Він назбирав хмизу та шишок, благо невеликий лісок поруч виявився. І зайшов до однієї з печер:

- Трохи вогню не зашкодить. Я хоч і вампір, але комфорт і тепло потрібні мені. Холод гнітить.

Він почав гарячково терти ціпком об палицю, але крім диму нічого не було. Раптом ззаду він почув здавлений смішок. Обернувся. Нікого. Мабуть, здалося. Тут нікого немає і не може.

Знову "хі-хі". Адже ось! Він кинув палиці, бо спроби здобути вогонь ні до чого не привели, і пішов на смішок. За деревом, де він якийсь час тому збирав гілки, стояла дівчина, закутана в чорний плащ.

- Привіт, - підійшов він.

- Привіт, - вона зніяковіло посміхнулася.

- Аріус, - вампір подав їй руку, на знак дружелюбності.

- Інеса, - відповіла вона і у відповідь подала свою. Вони обмінялися рукостисканнями та сіли на камінні навпроти один одного. Аріус знову почав видобувати вогонь.

- Дивне місце, – заговорила дівчина. - Начебто не схоже на рай. Хоча я не сподівалася туди потрапити.

- Так, на рай не схоже, швидше, на безлюдні місця.

- Закинуло мене... - зітхнула дівчина. - Ось не думала, що падаючи зі скелі в море, можна впасти на таку вологу і безлюдну землю.

- То значить і ти потрапила сюди на волосині від смерті? - Він подався вперед.

- Ага, - заправляючи назад довге чорне волосся, відповіла Інесса. - А чого ти мучишся, ось тримай, - дівчина залізла в сумку, що висіла у неї на плечі і витягла звідти коробок сірників.

- Ух ти! - Вампір аж підстрибнув на місці від подиву та щастя. - А що ще є у твоїй сумочці?

- Багато необхідних у подорожі дрібниць, - ухильно відповіла вона.

Вогонь весело затріщав дровами, помітно затишніше.

- Схоже, нам доведеться тут залишитися надовго, - промовила Інесса, підкидаючи в багаття, що лежало поруч гілочки. – І ми тут зовсім самі.

- Так, - погодився він. – Ми тут одні, тому пропоную потоваришувати і триматися разом. Зараз я роздобуду нам їжі, а завтра ми почнемо досліджувати ці пустельні землі.

***

Ангеліна.

- Смішні вони, але їм, по суті, Боги дали другий шанс. Я сподіваюся, вони потоваришують і розмножаться на цих землях, - спостерігаючи за вампірами, сказав Максиміліан.