Крок 9. Зварити зілля, якого не існує.

   За приготуваннями, вечір настав непомітно-швидко. Кузя в скрині знайшов вишиту, полотняну сорочку, в якій моя бабуся ходила за папороттю минулого разу. Він наполіг, що я обов'язково маю бути в ній. Вона щаслива. Раз минулого разу вдалося, цього разу теж повинно пощастити. Сперечатись з домовим не стала. Одягнула її на голе тіло – це теж частина ритуалу. Перед цим вимила, висушила та добре розчесала розпущене волосся. Надягнула коралі, взяла корзинку і дочекалась першої зірки на небі. Ну що ж, пора!

   На узліссі, за селом було місячно, проте в сам ліс було іти страшно. Я постояла, прислуховуючись. Навкруг співали цвіркуни, десь гомоніли пташки, іноді чувся шелест дерев, що колихались на вітру. Місяць сховався за хмари. Стало темно. Шкода, що не можна було взяти ліхтарика чи хоча б мобільного телефону, щоб підсвітити дорогу. Це сучасні речі і в ритуалі, відповідно, про них не йшлося. Раз не йшлося, отож брати з собою я не ризикнула. Єдине із сучасного на мені - це світлі, легкі мокасини.  Що, Лесю, зібралась з духом? Мабуть, ні! Страшно так, що аж колінка підгинаються, але діватись нікуди. Треба виконати побажання бабусі. Відьма я врешті-решт чи не відьма! Ось він сухий дуб – початок мого шляху. Ліворуч видніється лісова стежка, поросла травою.  Видихнула і ступила на неї. Йшла обережно, намагаючись обходити трухляві пеньки. Відхиляла рукою гіляки, що з'являлись раптово ні звідки, хлистаючи мене по обличчю і тілу. Ледь бачила стежину, що постійно звивалась та змінювала напрямок. Плуталась у високій траві обабіч неї та добряче жалилась в кропиву, що росла, майже по всьому шляху. Ніби хтось навмисно її так насіяв. Раза два ледь не впала, зашпортнувшись за гіляки, які ніби росли із землі. Нарешті, вийшла на потрібну невеличку галявинку. Вона вся поросла високою травою. Зайшла в середину неї і діставши сіль з корзинки, обсипала її колом метрів на три в радіусі. Простору має вистачити. У виведеному колі, позривала високу траву. Нарешті вийшов місяць і освітив галявину, оточену щільним лісом. Поглянула у небо. Розсип зірок заворожував. Вітер прогнав хмари та відкрив ясний небокрай. Як гарно! Раптом почулось: «Угу-угу-угу-угу!». Я стрепенулась! Мабуть, пугач десь недалеко сидить на гіллі і споглядає за мною. Надіюсь – це просто пташка! Я продовжила свою роботу. Вийшла з кола та назбирала на галявині сухого хмизу. Багато назбирала, бо вогонь, ще має хоча б жевріти, коли я повернусь. Наклала великий оберемок в центрі кола, потім підпалила. Вогонь враз зайняв хмиз. Я підклала кілька великих сухих гілляк. Багаття швидко огорнуло їх, приємно потріскуючи. Вийшла з кола і застромила чотири однакові ножі, хрестом по краях кола. Сім разів проти часової стрілки, обійшла його. Обходячи, почергово вимовила заклинання -  пошуку мавки. Стала, поглянула на вогонь. Він високо підійнявся і схилився ліворуч від мене, показуючи напрям, куди потрібно йти. Стала у тому напрямі, спиною до кола. Рівно від його мітки почала йти, рахуючи шістдесят шість кроків. Добре, що дерев на моєму шляху не зустрілось. Шістдесят шостий крок привів мене на галявину. Місячне сяйво заливало та освічувало її, як вдень. Тричі прочитала заклинання – поклику мавки. Раптово, майнув повз мене прохолодній вітерець. Хтось торкнувся мого плеча смертельно-холодною долонею. Холод пройняв наскрізь через сорочку. Мороз пройшовся шкірою. Я закрила очі, вся облилась холодним потом від страху. Наважилась, відкрила очі. Молода, гарна дівчина, мого зросту, у сукні із зелені трав та вінком із квітів на голові, стояла переді мною, уважно мене розглядаючи. Її очі були абсолютно чорні. В контрасті з блідою шкірою це виглядало моторошно. Чорне, довге, розпущене волосся до землі, прикрашали заплетені подекуди кіски із вплетеним в них вогняно-рудим волоссям. Це бабусине волосся! Дівчина обійшла мене і торкнулась руки. Смертельний холод знову обпік мене, аж до кісток.    

- Яка гарна! Яка тепла! Яка жива! Ти хто?! – Радісно сказала вона.

- Привіт, мавко, я Леся!- Намагалась, щоб міг голос теж звучав радісно і без напруження.  

- Яке гарне в тебе волосся!- Вона зачаровано потягнулась та провела по ньому рукою.

- Гарне, але в тебе вже є таке волосся. Ти так гарно вплела його в свої кіски!

- Так, це мені Ксюша подарувала! Була тут недавно! – Вона уважніше придивилась до мене. - А ти схожа на неї!

- Так, я внучка її.

- Ой, внучка! Це ж скільки часу минуло?

- Шістдесят шість років.

- Як тепер Ксюша?

- Немає її. Померла.

- Шкода. –Сумно сказала вона.-  Гарна була дівчина.  – Потім знову мені посміхнулась. - Але ти теж гарна! Чому кликала? Що хотіла?

- Хотіла знайти квітку папороті!

- Для чого будеш її використовувати?

- На благо!

- Бачу, що помисли у тебе чисті. Сама поки не знаєш для чого вона тобі, але скоро дізнаєшся! Ксюша просила її знайти?

- Так.

- Вона знала, що квітка тобі знадобиться, тільки сказати не встигла для чого. – Вона опустила очі додолу і тяжко видихнула. - Лесю, Лесю, що ж ти наробила?! Сама їй віку вкоротила!

- Що? Як? Вона ж померла так раптово! Я навіть не встигла їй допомогти!

- Не можу більше я нічого сказати! Не моя це справа! Скоро про все дізнаєшся! Давай до справи! Що за квітку віддаєш?

- Намисто! – Я зняла його з себе і протягнула лісовій мавці.

  Вона взяла його у мене з рук, знову обпікши долоню смертельною прохолодою. Покрутила та всміхнулась.