Крок 4. Навчитись брехати і вести подвійне життя.

    О десятій годині ранку я вже була на порозі своєї амбулаторії. Сиділа на ступенях ганку і пила чай. Спати хотілось невимовно, але Савелій Макарович обіцяв привести матеріали на ремонт лікарні.

   Після безсонної, насиченої потойбічними подіями ночі, моє бачення світу змінилось. Було цікаво і лячно водночас дивитись на нього з такого ракурсу. Зараз струн моєї душі торкались такі почуття, раніше про існування яких я навіть не здогадувалась. Невже, казки і легенди насправді не являються видумкою? Тепер була у цьому певна. За сніданком, трохи розпитала бабусю про нашу українську потойбічну фауну. Якось сама здогадалась, що в різних кінцях планети живуть різні істоти, притаманні лише тій, чи іншій території, або народу. Нечисть, домові, мавки, лісовики, водяники, русалки, перевертні, вовкулаки та багато іншого водиться і живе поруч з людьми на нашій слов’яно-українській землі. Та що там говорити – у мене в самої власний місячний пес! Шарик цілу ніч охороняв наше подвір'я, але з першими ранковими променями, ніби розтанув. Внутрішньо, я зрозуміла, що тепер він не облише мене в біді і з'явиться, коли знадобиться.

- Привіт! – Привіталась Маша. Вона щойно вийшла з бібліотеки та сіла поруч мене на ганку. – Чаюєш?

- Так. Чекаю доки матеріали привезуть. Савелій Макарович згодився допомогти з ремонтом.

- Бачиш, а ти переживала! Я ж казала, що нормальний мужик! Він завжди всім допомагає.

- Так. – Тихо погодилась я. Якби не натякнула на походження машини і не пригрозила бабусею, то цей «нормальний мужик» пальцем би не рухнув.  Цікаво, а як Маші вдалося ремонт бібліотеки вибити? Не схожа вона на скандалістку. – Тобі теж допоміг добряче.  Не розумію чи такий добрий по натурі чи може ти його чимось шантажувала? – Обережно поцікавилась в неї.

- Ні, який шантаж. Просто мій чоловік – це його рідний племінник. Ми родичі. Якби не допоміг, то як би мені на всі свята в очі дивився.

- Виходить блат!

- Можна і так сказати, але для людей теж може постаратись, якщо треба.

- Угу. – Не хотілось коментувати цю людину, тим-паче, якщо вони родичі.  

- Слухай, хотіла тебе запитати. Ти не бачила тут такого чорного кота з жовтими очима? Це мій Черниш. Десь дівся. Усюди обшукала, а знайти не можу.

- Не бачила. – Збрехала і оком не мигнув. Вперше це вийшло так легко.

- Дивно. Раніше ніколи сніданок не пропускав, хоч в жару, хоч в мороз – завжди мене на ганку чекав. Сьогодні ж немає. Що трапилось?

- Не знаю. Прийде, мабуть, скоро. Куди дінеться?! – Спробувала заспокоїти Машу. Вона така простодушна, щира, відкрита - не хотілось її засмучувати. Видно було, що вона прикипіла душею до кота, переживала. В самої Мулічка була, тому я знала, що улюблена тварина - це святе. Ех! Знайти б того негідника, що таке нам з Машою наробив!

  До нас під'їхала біла шістка «жигулі». З неї вийшла молода жінка, років двадцяти з грудною дитиною на руках. По-заду неї - трохи старший чоловік.

- Олесю Павлівно, ми до Вас.  – Вона благально на мене глянула.

- Що трапилось? – Підійнялась з ганку і показуючи рукою на амбулаторію, пропустила жінку з дитям вперед.

   Вони зайшли до мого кабінету. Спеціального стола для огляду дитини у мене не було. Були лише: стіл, два стільці і кушетка. Цю кушетку, якраз сьогодні, застелила чистим простирадлом, яке взяла з дому. Жінка обережно поклала завернуту дитинку на неї. Я швидко надягнула халат, помила руки у вмивальнику, наділа маску на обличчя і приготувала інструменти для огляду. Благо, свій медичний чемоданчик, я привезла з собою.  

- Не знаю, що йому сталось! Плаче і плаче, ні дня, ні ночі не дає побачити! На руках ношу, то ще якось заспокоюється, а покладу – все крик, гвалт!

- Скільки дитині?

- Два місяці!

     Я розгорнула маленького хлопчика, почавши огляд. Дивно, він в моїх руках лише невдоволено сопів, але зовсім не плакав. Я його уважно прослухала, оглянула, переміряла температуру, розпитала матір, що вона їсть, бо малий на грудному вигодовуванні. Провела обстеження і дійшла висновку, що в нього кишкові коліки. Всі симптоми, як у книжці! Добре, що рік інтернатури проходила у дитячому відділенні. А так, загалом, малий був здоровий.

- Його просто болить животик. – Заспокоїла схвильовану матір. – Ви коли на руках його носите і притискаєте, то йому легше, а коли на спинку викладете, то йому дискомфортно. Дивіться, що треба робити. – Я все доступно показала: як потрібно робити масаж, як правильно носити. Розповіла, що потрібно їй їсти, щоб дитинка не мучилась. Потім, виписала рецепт спеціальних крапельок від вздуття, якщо знов плакатиме. Весь цей час малюк не плакав і навіть посміхався, коли я його торкалась.

- Ой, він у Вас зовсім не плаче! Дивно, він взагалі не любить чужих рук, а тут навіть посміхається!

- Просто дитина відчуває ставлення до неї. Люди, як правило, бояться таких малих дітей, а вони у цьому віці дуже інтуїтивні, тому добре відчувають такі емоції. Я звикла до таких крихіток, бо багато часу працювала з бусинками! – Погладила по животику малюка. Він знову засміявся. – Ну що малюк, животик болів? Зараз ми тебе вилікуємо! Ти ж не будеш більше плакати? Так?

- Бачиш? – Радісно сказав батько хлопчика, який стояв поруч. – А ти казала наврочили та наврочили, давай до Ксенії Данилівни везти!