Крок 2. Нажити собі ворогів.

- От лихо! Що ж буде? Ой, що буде! Олеся, прокидайся!

Я відкрила очі. За вікном ранок, сонце ледь показувалось із-за горизонту. Бабуся сидить на ліжку і бідкається. Підійнялась на лікті і протерла очі.

- Що сталось, бабусю?

- Шарик втік! Як так вийшло? Нічого не розумію! Ошийник спеціальний – заговорений. Тільки я можу зняти, або ж …- Вона підозріло на мене глянула. – Олесю?!

- Що, Олесю? Так, це я Шарика з цепу спустила! Він так жалібно завивав вночі! Ви собі з Мулею спали, а я заснути через нього не могла!

- Ой дитино-дитино! Що ж ти наробила? Тож не звичайна собака була!

- А яка? Собака, як собака!

- Ні. Не просто собака. Я тепер його вдруге вже не впіймаю. Сили вже не ті. Він наше подвір'я від нечисті охороняв!

- Бабусю, що ти таке кажеш? Якої нечисті?

- От лихо! – Вона задумалась не почувши моїх слів.

Я підійнялась і присіла поруч неї, обійнявши її.

- Ну пробач! Він так жалібно вив, от мені і стало його шкода. Він так зрадів, що навіть мене лизнув і посміхнувся.

- Що?!

- Ну так мені здалося.

- Лизнув і посміхнувся. – Вона повторила ці слова, знову задумавшись. Потім подивилась на мене та махнула рукою. – Та годі вже. Пустила, той пустила! Раз лизнув, значить повернеться! Збирайся, бо на роботу запізнишся. Я там куліш молочний на сніданок тобі зварила.

З радістю обійняла бабусю і поцілувала її в щоку. Добре, що вона не сердиться.

Сердилась тепер я. Вже годину сиділа за столом і слухала розповіді  Парфентія Устимовича Сауляка про роботу в сільській амбулаторії. Він був завідувач цією лікарнею і передава справи мені. Перше, що вразило – це те, що вона розташовувалась в одній будівлі з бібліотекою. Такий собі будиночок «лікарня-читальня». По-друге, тут майже нічого не було. Ні  облікових карток, ні стаціонарних ліжок, потрібних медикаментів, про наркотичні засоби першої допомоги я взагалі мовчу.

- А якщо хтось зламає руку чи ногу, то мені, що анальгін давати, доки швидка їхатиме?

- Ну це ж треба в район їхати, якісь там документи підписувати, потім звітувати! А так у нас тут в разі чого в багатьох машини є. Самі добираються в район.

- Двадцять кілометрів по ґрунтовій дорозі, без потрібного обезболення можуть і не довести! Шок не завжди дієвий стимулятор! Добре, Парфентій Устимович, а де ж картки пацієнтів? Як Ви їх лікуєте? Куди діагнози записуєте?

- Ну я всіх тут особисто знаю! Пам"ятаю хто, коли і чим хворів. Мені ті картки ні-до-чого. Але вони є у людей на руках. Хто зошита принесе, я заведу, якщо в район треба.

- Якого зошита? Є ж спеціально встановлена форма!

- Так нічого ж не дають!

- А Ви просили?

- Та, що їх просити. Коли не поїдеш одне лиш чую – немає бюджету!

- Добре, нехай так. Скажіть, чому тут так обшарпано? Стіни полущені, підлога не фарбована. Стіл який древній, я вже мовчу про відсутність комп'ютера. Приміщень у вас під лікарню цілих п'ять, а ліжко-місць немає! Медсестри немає! Санітарки немає! Аптеки немає! Як мені працювати? Тут же навіть лікарні немає!

- Ну якось же я працював тут п'ятдесят років. Тепер ось на пенсію через тиждень піду, старий уже, а ти тут Олеся Павлівна вже якось сама справляйся.

- «Якось» я працювати не буду! – Гепнула зі злості кулаком по столу. Старий аж підскочив з несподіванки. – Куди треба їхати в район?

- В адміністрацію! – Швидко він відповів.

- Отож, завтра зранку і поїду!

- З Богом! Ти молода, амбітна, тебе може і послухають!

   Я вийшла на вулицю, вдихнути свіжого повітря. Парфентій Устимович пішов розгніваним додому. А що? Я його мала по голові погладити і сказати, що він молодець? По журналу обліку в селі три з половиною тисячі народу, а карток – кіт наплакав! Що мені тепер по-під двори ходити і людей питати хто є і чим хворіє?  А з іншого боку навіть якщо самі прийдуть, то немає навіть де їх приймати? Оце я вляпалась!

- Привіт!

   Я обернулась. З сусіднього входу до мене наближалась дівчина мого віку. Русява, світлоока, тендітна, вона весело мені посміхнулась і протягнула руку.

- Маша.

- Леся. – Я потиснула її і посміхнулась у відповіль.

- Будеш у нас тепер лікарем працювати?

- Так, але  було б де працювати!

- Це точно! Не лікарня, а сльози. Люди сюди майже не ходять. Кажуть немає куди і до кого. Я тут бібліотекарем працюю, так до мене частіше заходять, ніж до Парфентія Устимовича. Лікар він колись був не поганий, але вже старий, пора на пенсію. Лікує допотопними ліками, народною медициною, а якщо не знає діагноз, то або в район направляє, або до твоєї бабці.

- Чого це до моєї бабці? – Щиро здивувалась.

- Як чого? Тож, кажуть люди, відьма! Знає заговори, відробляє поробки, травками лікує, нечисть виводить. Коли офіційна медицина не допомагає, то Ксенія Данилівна допомагає. Вона добра. Шкоди нікому не робить, люди до неї ходять, хвалять. А ти, що не знала?