Крок 1. Розпрощатися зі своїм попереднім життям.

   Сільський пейзаж змінювався раз-за-разом. Я абсолютно байдуже його споглядала через вікно свого автобусу, що віз мене фактично на заслання. Тепер уже все моє життя втрачало будь-який подальший сенс. Мене відрядили сюди працювати лікарем-терапевтом у сільський амбулаторії. Ось так закінчуються історії різних слізливих мелодрам, проте моя так почалась. Життя тільки стало налагоджуватись і раптом закінчилось, навіть толком не розпочавшись. П'ять років університету, два – інтернатури, червоний диплом і ось… Село! Вершина моїх мрій та сподівань на майбутнє! А могло б усе бути інакше. Якби не одногрупник Герман зі своїми залицяннями, соплями і почуттями! Хто ж знав, що керівник практики його батько! Прізвища у них різні. У Германа материнське. Якби знав би де упадеш, той соломки підстелив би. Знала б зарання – відшила б трохи пізніше і не зарядила би ляпаса, коли він ліз цілуватись. Цей слизняк тоді мене відьмою обізвав і сказав, що помститься за розтоптані почуття. Те, що я маю руде від природи волосся і яскраво зелені очі, аж ніяк не робило мене відьмою. Проте, в іншому він був прав. Герман виявився мстивим, тому подальша моя доля вирішилась саме в той момент. Це ще добре, що мене за направленням в моє рідне село розприділили. Перед вступом мама взяла його з амбулаторії села, де виросла і де досі жила моя бабуся. Хоч це має полегшити мою долю. Три роки! Три роки я повинна там відпрацювати! Це жах! Як мені міському жителю, що звик до кам'яних джунглів столиці, тепер жити в цій сільській романтиці? Там же нудно! Я ж завию вовком вже через тиждень. Мама, звісно, мене підтримувала і заспокоювала, що там теж живуть люди,  вона там виросла і нічого. Переконувала, що мені сподобається. От що там може подобатись молодій, 24-річній дівчині з міста? Де клуби? Де розваги? Де кафе? Де кінотеатри, аквапарки чи льодові катки? Де друзі врешті-решт? Так, мама переконувала, що друзів можна знайти будь-де. Питання в тому яких друзів? Що мені з ними обговорювати – корів, свиней і городи? Від цих думок впадала в депресію. Рятувала мене лише моя Мулічка – трирічний йоркширський тер'єр. Вона спала на м'якому сидінні поруч і ще не розуміла, куди її везуть, в яку халепу.

     Автобус зупинився в центрі села на зупинці. Люди почали виходити. Я одразу зрозуміла, що якщо не хочу бути збита численними торбами, то краще вийти останньою. На лихо, сьогодні неділя і в останню нашу зупинку, перед селом, у невеликому містечку, в цей день працював базар. Люди їхали із закупів, проте ніхто з селян не здогадався покласти сумки та торби у багажне відділення. Всі вважали, за необхідне їх волокти у салон. Я підхопила невдоволену, розбуджену Мулічку на руки і дійсно вийшла останньою. Водій уже відкрив багажник, невдоволено на мене поглядаючи. Я зігнулась і дістала свою велику валізу на колесах.

- Олеся Павлівна?

  Обернулась на голос позаду. Автобус саме завівся, рушив з місця та залишив нас з Мулею в хмарі пилу. Я закашлялась і помахала рукою перед собою. Собачка чихнула. Пилюка нарешті почала осідати. Уважніше поглянула на того, хто мене окликнув. В метрах двох від мене стояв юнак років сімнадцяти, худорлявий, чорнявий, з карими очима і закуйовдженим ткмним волоссям. Одягнутий був у засмальцьований светр і спортивні штани. На ногах пошарпані кросівки.

- Щось ти на Павлівну не тягнеш! – Зміряв він мене з ніг до голови, витерши рукавом носа. Мене аж пересмикнуло. Тепер в нього ще й обличчя було в мазуті.

- Ти хто взагалі? – Зневажливо запитала його.  

- Я Вітя.- Він підійшов ближче і протягнув мені засмальцьовану, брудну руку. Ми з Мулею поглянули на це сумнівне привітання і прижались щільніше одна до одної.

- Леся.

  Вітя зрозумів, що я тиснути руку йому не збираюсь, але не засмутився. Він глянув на руку, посміхнувся і витер її в …штанину!

- Дід сказав тебе зустріти і додому підвезти.

- А чого це твій дід переймається моєю долею?

-  Бо він тут сімейний лікар і завідувач сільської амбулаторії. Завтра буде тобі справи передавати. Це ж ти до нас працювати приїхала? Так?

- Так. – Сказала я приречено. Я поглянула у слід автобусу, що вже ледь виднівся в далині. Всі дороги  назад відрізані.

- Це твої речі? Давай їх сюди. – Вітя навіть не запитав дозволу перенести мою валізу. Моя дороговартісна фірмова ніжно-рожева валіза, відомого бренду! Він взявся за ручку своєю брудною рукою і підійнявши поніс в сторону зеленого мотоцикла з каляскою. Я тільки встигла рот відкрити, щоб заперечити. Хотіла сказати, що сама її донесу і що не можна чіпати мою валізу такими брудними руками. Пізно. Вітя не лише її облапав, а і з розмаху закинув в коляску мотоцикла, накривши потім брудним брезентом.

- Ти сідаєш? - Вітя побачив моє оторопіння.-  Пішки до тебе кілометрів з п'ять!

  Я недовірливо поглянула на мотоцикл. Такого раритету я взагалі не бачила. Юнак перехопив мій погляд і зрозумів все по-своєму.

- Що подобається? – Він посміхнувся погладив його по задньому сидінні, де теоретично мали б сидіти ми з Мулею. Тепер мабуть свої світлі джинси потрібно буде викинути, мазуту я навряд чи відперу без підручних засобів. Вітя тим часом продовжив. – Це мій «Урал»! Дід віддав поламаний і напіврозібраний, а я його відремонтував.

  Хотіла йому сказати, що ремонт мотоциклу не дуже викликає довіру, так як на вигляд йому років сто. Страшно їхати і думати, що він може розвалитись під тобою.

- Він точно нас довезе? – Скривилась мимоволі.