3. Доля

Нарешті Стас буде сьогодні ночувати у справжньому ліжку, а не в окопі. Він мріяв про це з початку війни і ось може дати собі невеличкий перепочинок. Усього тиждень, а потім знову фронт. Він вже й квартиру зняв. Вночі дібрався до потрібної квартири. Вранці тільки хотів вийти з квартири, як завив сигнал повітряної тривоги, почулися три вибухи десь неподалік. Стас з жалем оглянув квартиру, яку зняв і подумав що наступна бомба може влучити в цей будинок. Він закинув за спину наплічник і вийшов з квартири. Станіслав побачив як з сусідньої квартири вибігла на вихід з під’їзду дівчина, приблизно його віку. Стас теж поспішив на вихід з будинку, але краєм вуха вловив шиплячий звук ракети і зорієнтувавшись, догнав дівчину і якраз у цей час ракета влучила в будинок позаду. Стас накрив дівчину своїм тілом, як не раз робив на фронті, рятуючи побратимів. Через його невразливість Станіслав з позивним «Бардак» отримав ще й прізвисько Відьмак.

Галі снився сон. Сон був подвійний. З одного боку вона йшла крізь гай, який дихав свіжістю і тишею, а десь за гаєм йшла війна, з неба сипалися ракети і бомби, земля стогнала і горіла. І треба було дівчині туди. Чомусь так відчувалося. Там було щось або хтось важливий. Це щось або хтось мало величезне значення, але дівчина не усвідомлювала цього. Її просто тягнуло туди, але й зійти зі стежки вона не могла. На своєму шляху Галя побачила розлогу вербу, яка вітами сягала неба. За вербою блищало широке плесо річки, а на нижній гілці сиділа тоненька дівоча фігурка, частково прихована високою травою, яка чомусь сягала аж вище пояса дівчини. Чорні коси незнайомки зміїлися по спині. Галі аж дух перехопило від такої краси. Вона мимоволі залюбувалася.

– Ну здрастуй Галю. – почула дівчина ніжний голос. – То ось ти яка стала.

– Хто ти? – зачудувалася дівчина, зрозумівши, що питає та хто сидить на вербі над річкою. Але їй не відповіли.

– Права була Мара, що не дозволила тебе забрати. Тепер можна. Будеш моєю подружкою? Га? Будеш?– при цих словах Галя зупинилася і стала як вкопана. В її душі жеврів якийсь дитячий спогад, але згадати ніяк не вдавалося. Дівчина на вербі заспівала пісню. Щемлива і прекрасна пісня рознеслася над гаєм. З води став підійматися туман. В голові почало паморочитися і Галя ледве не втратила свідомість. Вона зрозуміла, що співає незнайомка. Але тут почувся інший, до болю знайомий, голос:

– Оляно! Припини! Це не твоя жертва! Йди собі. Там для тебе багато поживи є. На тому березі ті хто прийшов сюди і хочуть тут залишитися.

– Ну Мара, ну будь ласка. Я хочу подружку. А Галя така гарна, та ладна стала.

– Ні! Я сказала!

При цих словах дівчина на вербі оглянулася і подивилася прямо на Галю. Риси обличчя були гарними. Мигдалеподібні очі сяяли смарагдами. Шкіра неначе світилася зсередини. Але за мить це зникло. Обличчя незнайомки з верби, попливло як віск на полуденному сонці і за мить залишився тільки череп, який дивився пустими отворами для очей. З нього клаптями злазила шкіра з залишками вицвілого волосся. Галя вжахнулася від побаченого. А за мить цього жаху не стало. Незнайома, потворна істота шубовснула з гілки у воду і тільки крик рознісся луною:

– Ні!!!!

Відразу ж дівчина відчула, що дивне заціпеніння спало і стало легше дихати. За хвилину почулися легкі кроки. До дівчини підійшла чорнокоса, струнка жінка в легкому плащі з каптуром:

– Здрастуй дівчинко. – посміхнулася жінка.

– Ви Мара? Я пам’ятаю вас.

– Так дитино, я Мара і твоя бабуся. – при цих словах жінка посміхнулася. Галя хотіла щось запитати, але Мара приклала палець до губів і мовила:

– Вислухай мене і не перебивай. В мене зовсім мало часу. Скоро твій сон скінчиться, а мені треба розповісти так багато. Мене вже немає на цій землі. Силу я свою не передала нікому, хоча б мала. Ти єдина спадкоємиця мого роду, яка має на це право. Якщо ти погодишся, то я віддам все тобі. Не бійся сили. Вона захистить тебе від поганого. Станеш відьмою. Що скажеш?

Галя ошелешено дивилася на Мару не в силах мовити ні слова.

– Вирішуй скоріше! Час спливає. Якщо ти боїшся що треба буде повернутися в гай і жити там одній і воювати з Оляною, то не бійся, гаю вже давно немає, там тепер поле. Оляна теж зникла з річки і пересилилася до озера, бо річка зміліла і їй вже не вільно там плавати. Хата моєї сестри давно зруйнована. Твої батьки там так і не з’явилися після того, як вона померла.

– А….

– Що? Особисте життя?

Галя кивнула. Мара закинула голову і дзвінко засміялася

– Звісно дівчинко. – відсміявшись мовила вона. – Тобі не обов’язково бути одною. І не турбуйся про це. Він сам тебе знайде. Ну що, згодна?

– Та-а-ак. – заїкаючись промовила дівчина.

– Тоді торкнися моєї руки. І ще одне. Ти забудеш цю розмову. – швидко мовила Мара, коли Галя торкнулася її руки. Постать жінки розтанула. Галя виборсалася зі сну і була впевнена, що сьогодні вночі їй нічого не наснилося. Ще лежачи в ліжку, яке дівчина поставила ввечері в коридор на випадок бомбардування, вона почула сирену тривоги, а слідом за тим вибухи: один, другий, третій. Будинок здригнувся від вибухів. Галя швидко скочила з ліжка і вибігла з квартири. Вона спала одягнена. Позаду почувся вибух і її хтось збив з ніг і накрив своїм тілом. Коли все стихло, дужі чоловічі руки, підхопили за плечі і поставили на землю. Чоловік у військовій формі заглянув Галі в очі і запитав:

– Дівчино з вами все гаразд? 

– Таак. – і замовкла. Стас теж мовчав. Десь він вже бачив такі ж очі. Такі очі були в тієї жінки, яка його просила допомогти. Стас вже другий раз рятував Галю, але вона цього не знала. А в повітрі чомусь відчувався запах глиці і м'яти.

З цього дня Станіслав та Галя не розлучалися. Аж до того часу, поки Стас знову відбув на фронт. Але чомусь Галя знала, що нічого зі Стасом не станеться. Він повернеться живий і здоровий. Мара знову і знову приходила у сні, розповідала Галі як користуватися силою. А дівчина не пам’ятала візитів Мари. Вона навіть не знала, що є спадкоємицею стародавньої доброї сили. Просто її бажання і мрії почали збуватися.