1.Зустріч

Галинка ходила понад річкою, вглядаючись у зелену ряску, яку прибило до берега і сподіваючись побачити вужика. Вужик жив десь тут поряд і дівчинці завжди подобалося дивитися на нього. Дуже часто він сидів на рясці, підстерігаючи необачних жабенят. Галинка перевела погляд на середину ріки, яка тихо і велично несла свої води, але чутке вухо дівчинки вловило на іншому березі якийсь невеличкий шурхіт і погляд швидко метнувся туди, очікуючи чогось незвичного. Це не був страх, а тільки цікавість. Галинка хоч і мала усього шість рочків, але не боялася нічого і нікого в цьому світі. Може тому що була ще надто маленькою, а може тому що виросла тут, біля цієї річки. За кілька метрів від річки проходила межа городу, який був поділений навпіл: один бік був засаджений пшеницею, а інший – різною городиною. Наступного року пшениця з городиною поміняються місцями.

На протилежний бік річки вів хисткий місток, зроблений хтозна коли дорослими. За містком виднівся великий дубовий гай. Листя на деревах було різнокольоровим, що подобалося дівчинці, але вона навіть не задумувалася чому так. З гаю піднімалася тоненька цівка диму. Там як, казала бабуся, жила Мара. Але хто така Мара, бабуся не пояснила. Коли ж Галинка починала чіплятися до бабуні з запитаннями, то в бабусі знаходилося безліч термінових справ у господі і вона не відповідала, а намагалася все зробити, щоб уникнути подальших питань. Одне Галинка пам’ятала добре, що їй заборонено було ходити через місточок.

Все літо, кожного року Галинка проводила у селі у бабусі, поки батьки працювали. Батьки забирали Галинку з садочку на літо і відвозили у село, самі ж залишалися у місті. Шалений темп містян міста мільйонника в двадцять першому сторіччі був занадто складним для дитини. А в віддаленому селі, де жила бабуся дівчинки, час неначе застиг в минулому. Хоча до хати й вела асфальтована дорога, але на цьому всі блага цивілізації закінчувалися. Село застрягло в позаминулому сторіччі.

Галинка подивилася туди звідки почувся шурхіт і раптом побачила диво. Диво виглядало як двоє лисенят. Хоча спочатку Галинка подумала що лисеня тільки одне, і в ту ж мить рудий клубочок скотився з лісистого пагорба і розпався надвоє. Лисенята почали пустотливо гратися. Галинка дивилася на це, широко розплющеними очима і навіть не побачила як звідкись з-під берега виповз вже знайомий вужик і влігся біля самих ніг дівчинки. Не звертаючи на нього жодної уваги, дитина ступила несміло крок у напрямку місточка, не відводячи погляду від лисенят. Один, другий, третій. Галинка пришвидшила ходу і вже майже забігла на місток, не припиняючи слідкувати за лисенятами краєм ока. Вона намагалася ступати тихо, хоч і швидко. Босоніж це чудово виходило. І ось дитина вже на хисткому дерев’яному містку. Дівчинка не зразу зрозуміла що сталося. Як тільки вона опинилася на містку, то запанувала дивна тиша. Наче зникли всі звуки, перестали співати пташки, дзижчати комахи. Лисенята на протилежному березі припинили вовтузитися і здається здивовано поглянули в той бік, де знаходилася дівчинка. Вода під мостом завирувала, потім стишила свій плин і взагалі заспокоїлася. Це було дивно для стрімкої річки. З товщі води за Ганнусею спостерігали чиїсь очі. Від води піднімався густий туман, який оповив дівчинку, що навіть силуету не було видно. Галинка заціпеніла. Не від жаху. Їй просто стало байдуже до навколишнього світу. Раптом цівка диму, яка вилася над гаєм, рвонулася до дівчинки, намагаючись пройти крізь туман і разом з тим з-за дерев почувся розпачливий жіночий крик:

– Тікай!!!

Дівчинка майже не чула його. Туман приглушував усі звуки. Поступово він почав забиратися в ніс в горлянку, наче був живим. Від туману у дівчинки сльозилися очі, горіло в легенях, але вона стояла, як безвільна лялька, розуміючи що на неї очікує щось жахливе. Ганнуся не могла поворухнутися і втекти туди звідки прийшла. Туман сховав від очей дівчинки навіть лисенят. Вже за крок від того місця де стояла дитина не було видно нічого. Казала ж їй бабуня. Але вона не послухалася. Ось і маєш.

Цівка диму нарешті тонкою ниткою пробила собі дорогу в тумані. Це виглядало дуже ефектно, якби хто бачив. Срібляста нитка в товщі білої тканини. Це було гарно, що там казати. Ця срібляста нитка почала обплутувати дівчинку з ніг до голови. Дитина все ще не могла поворухнутися, але морок зі свідомості почав вивітрюватися. Стало легше дихати. Коли дим оповив всю Галинчину постать, вона закашлялась і впала на коліна, ледь не перекинувшись в річку, але якась сила тримала її на містку. Стали поступово повертатися усі звуки. Ось десь подав голос ворон і вдарила по воді хвостом велика рибина, так що аж луна пішла. В цей момент ожила річка і знову понесла свої води подалі від цього місця, наче намагаючись втекти і забрати спогади про те, що щойно трапилося. Туман розвіявся, буцімто його й не було. Цівка диму теж десь поділася. Галинка втратила свідомість, певно від пережитого шоку.

Оговталася дівчинка в ліжку від тріщання вогню неподалік. Перш ніж Галинка розплющила очі вона відчула, що подушка має запах глиці і здивувалася. Вогнище, глиця? Де це вона? Розплющувати очі так не хотілося, але дівчинка згадала події, які відбулися передніше і раптом рвучко сила на ліжку, широко дивлячись перед собою.

Ліжко стояло під стіною. Напроти нього в кам’яній відкритій печі горіло вогнище. Перед вогнищем спиною до Галі стояла жіноча постать, помішуючи в казані якесь варево і щось бурмочучи. Ось жінка взяла полив’яний кухлик, зачерпнула ополоником киплячого відвару з великого казану, який висів над вогнищем і налила в кухлик. Потім обернулася до Галинки, залишивши ополоника в казані. Дівчинка здивувалася так, що аж рота відкрила.

– Прокинулася нарешті. – посміхнулася жінка.

– Бабусю! Як ви тут опинилися? Як я тут опинилася? І де це ми? – вигукнула дівчинка. Ця жінка була дивно вдягнута і виглядала дещо молодше за бабусю. Смоляні чорні коси були розпущені і спадали важкою хвилею до попереку з-під каптура чорного, як сама ніч, плаща.