-1-

Як стати улюбленою донечкою

Я прокинулася від жахливого свисту мого улюбленого чайника. Він волав так, наче цвіркуни спекотної літньої ночі.

Де я? Хто я? І чому мені так погано? ― почала гарячково думати, намагаючись розліпити повіки.

― Добрий ранок, кохана. Прокинулася? ― звідкись пролунав надто гучний чоловічий голос.

Очі я не розтулила, але голос пізнала. Він належав моєму коханому Ярослава.

Чоловік ліг поряд та ніжно обійняв мене. Я хотіла також обійняти його, але мої руки перетворилися на якісь мацаки. Почувала себе, як Медуза Горгона, або просто як медуза під палючим сонцем.

От чому ж мені так погано?

І тут яскравий спалах у пам'яті.

Вчора ми святкували 30 років подружнього життя батьків мого Ярослава.

І, наче у кіно, перед очима пронеслися яскраві кадри.

Зателефонувала мама Ярослава ― Віра Іванівна, сказала, що хоче зі мною, нарешті, познайомитися і водночас відсвяткувати у Києві Перлове весілля у родинному колі.

Боже! То це я вчора з батьками Ярослава познайомилася? ― аж з переляку розтулила очі та сіла на ліжку.

Що ж я вчора робила, що хочеться вмерти і пити, але, пити хочеться більше...

Наступний спалах вчорашнього дня нагадав, що вчора Ярослав купив ромашки для мами і ми поїхали до ресторану. Було гарно та затишно, але ми (ну, не ми, а мама Ярослава) чомусь обрали столик на терасі поряд з мангалом, на якому смажили шашлики.

Згадка про шашлики змусила встати з ліжка та піти до вбиральні. Долаючи запаморочення, я, все ж таки, дісталася потрібної мені кімнати.

О, дзеркало!

Краще б я туди не дивилася! Медуза Горгона у порівнянні зі мною, ще гарна жіночка. Зачіска ― наче чупакабра у буревій потрапила, на обличчі ― ефект панди.

Ні, це не я!

Мама Ярослава точно якась відьма. Поверніть мені моє тіло! Негайно!

Після холодного душу стало трохи легше.

Знову спалах.

― Ну, Ірунічко, спробуємо напій мого домашнього виробництва? Це шипуче я пити не буду, ― мовила ота підступна жіночка із загадковою усмішкою.

От я ще тоді зрозуміла, що вона на мене зуб має.

― Я, як усі, ― а що ще я могла відповісти...

― Я за кермом, ― самоусунувся Ярослав.

― Мені не можна, я ліки приймаю, ― якось лукаво сказав чоловік, що був з Вірою Іванівною, тобто тато Ярослава.

― Добре, ― необережно погодилася я.

Зі своєї сумки жінка дістала якусь дерев'яну скриньку з дванадцятьма чарунками. У кожній з них була невелика чарочка із рідиною бурштинового кольору.

― Це домашня легенька настоянка, допомагає розслабитися, ― соловейком щебетала та нехороша жінка, діставши дві перші чарки.

Це я що? Пила? Нічого собі легенька настоянка!

А Ярослав? Ще той патріот нашого кохання.

Треба, до речі, його розпитати, що далі було, бо моя пам'ять глючить і не бажає завантажуватись.

Я пішла до кухні, звідки долинали звуки, щоб відверто поговорити з Ярославом.

Лиха, мов фурія!

― Ось розсіл. Випий, має полегшати.

Я відклала своє бажання вбивати і приклалася, але не до чашки, а до трилітрової банки, де був розсіл.

Точно його мама вчора мені підсунула якийсь паскудний трунок!

― Дякую, ― сказала я, не пізнаючи свій голос. ― А звідки розсіл?

― Це мама вчора привезла, ― відповів Ярослав.

Я й банку на стіл поставила.

― То це вона навмисно? Це вона заздалегідь про такий ефект знала? ― знову почала закипати я.

― Що знала? Що ти вже після другої чарки їй скажеш: "А я думала, що ви, Віро Іванівною, холера, а, насправді, дуже мила та гарна жіночка". ― скопіював мій голос Ярослав, а я сіла, бо ноги вже не тримали.

Боже, як же соромно?