Розділ 12

Місяць пролетів дуже швидко і незадовго до Нового Року та закінчення першого семестру, організатори конкурсу з малювання, вирішили його провести. Тож ранесенько у суботу, я зібрала весь необхідний інвентар та вирушила до будинку культури, де і потрібно було протягом наступних двох годин створити шедевр, який вразить усіх та дасть мені шанс навчатися у найкращому університеті країни.

Не знаю як так, але я примудрилася прямо біля будівлі, де проходив конкурс, обляпатися грязюкою з ніг до голови. Річ у тім, що недавно був дощ і я проходила прямо біль величезної калюжі, в той час, як поруч проїхала надзвичайно знайома машина і результат ви вже знаєте.

Добре, що хоч взяла на всяк випадок змінний одяг, а то не допустили б до конкурсу, а от моє пальто, на превеликий жаль, було остаточно зіпсоване. Тож потрібно було ще подзвонити Кейт і попрохати привезти якусь куртку, бо тітонька Джулієт зараз з Алексом, якого вже скоро мають виписати з лікарні, а Віолла ще надто маленька, щоб їхати на інший кінець міста. Тим паче, що це був геть незнайомий для всієї нашої сім’ї район. Дивно, що я тут не заблукала, а одразу ж знайшла будинок культури.

Після коротких роздумів та дзвінка до Кейт, я швидко перевдягнулася та пішла до організаторів цього дійства, щоб вони записали мене, як учасника конкурсу. Поки мені вдалося пояснити, як записати моє прізвище — Штільмцблаун (поняття не маю, чого воно саме таке, адже жодного родича в нас у Німеччині немає), майже сплив час. Але я все-таки встигла і зараз побігла до інших учасників та почала приготування, розкладаючи навколо себе фарби та пензлики так, як мені зручно і як вони лежать завжди, коли щось малюю. Адже не потрібно втрачати час на вибір кисті, що для художника дуже важливо, а варто більше присвятити уваги самому полотну, на якому потрохи створюється дивовижна картина.

Коли я повністю підготувала все та озирнулася по боках, то побачила Габріеллу. Вона якимось надзвичайно хитрим поглядом дивилася на одну з учасниць, минулорічну переможницю конкурсу. Мабуть, хотіла підставити її. На щастя, моя головна суперниця не тільки тут, а й по життю, не помітила мене. Інакше я б вже давно була не в цьому залі, а заїдала свої сльози вдома та думала про те, яким би могло б бути моє життя, якби вдалося поступити до найкращого мистецького університету Америки. Тож я вирішила не випробовувати долю і сидіти тихо як мишка, щоб Габріелла не побачила мене та постійно пригинатися, прикриваючись від її погляду своїм мольбертом.

Через дві години, коли переді мною стояв мольберт з картиною, на якій я була зображена після перевтілення.  Мене ніхто не питав та і я нікому не розповідала, що дівчина в мисливській куртці, з довгим блондинистим волоссям, яка дивиться на безкраї краєвиди, які розкинулися перед нею – то я. Мені вдалося намалювати себе так, як бачила ще тоді, коли прийшла після довгого карантину до школи. Я передала в цій картині всі свої емоції. А коли оголосили результати й сказали, що перемогла моя робота, то я плакала від радості, адже тепер моя мрія здійсниться. Раптом за спиною почулися привітальні слова. Обернувшись, я побачила найрідніших людей – маму, тата, тітоньку Джулієт, Віоллу, Кейт, Леслі та ….. Алекса. Його нарешті виписали з лікарні, всі рани повністю загоїлися і життю брата нічого не загрожувало. А тато з мамою приїхали, щоб відсвяткувати це, а також їх перевели на дистанційну форму роботи до середини січня, щоб вони могли провести час зі своєю сім’єю. Ну а Кейт, що ж поробиш, розповіла всім про конкурс і притягла їх сюди. І я була цьому неймовірно рада. Здавалося б, що життя нарешті налагодилося. Проте чи справді це так?