Розділ 9

Минув тиждень. Він був сповнений хвилювань та тривог за брата. Віоллі ми поки що лише розповіли, що Алекс просто неправильно став на ногу і трішки її пошкодив, а оскільки в нас не зовсім зручний будинок, то й він поки знаходиться в тітоньки Джулієт. Тож на цей період вона не приходила до нас додому.

Сьогодні понеділок і мені знову потрібно йти до школи та наздоганяти пропущений за ці декілька днів матеріал. Але незважаючи на те, що мене тепер всі не ненавидять, а намагаються зі мною потоваришувати, мені все одно сумно. Ще рано-вранці батьки полетіли назад до Лондона через терміновий виклик. Вони пообіцяли, що незабаром приїдуть знову, проте настрій все одно був поганим. І лише одна подія, що сталася трішки пізніше, змогла його трішки покращити. Коли я вже підходила до школи, то біля мене припаркувалася машина вчительки з фізкультури.

– Доброго дня, Софіє,– сказала вона, підійшовши до мене.– Я хотіла з тобою поговорити про легкоатлетичну команду.

– Доброго дня,– відповіла я.– Так. Я знаю, що втратила свій шанс ще тоді, коли не з’явилася на випробування чи що то таке було.

– Можливо я б так і вирішила зробити, не допустила б тебе в команду,– перебила мене місіс Тенант.– Але ти тоді, коли вже підходила до майданчика, різко розвернулася та побігла. Чесно кажучи, мені стало трішки цікаво, за скільки часу ти добіжиш до найближчого перехрестя. І ти справді показала, що ти чогось варта та побила всі шкільні рекорди. Через це я просто не змогла не прийняти тебе до нашої дружньої сім’ї. Тепер ти в команді. Вітаю.

– Дякую,– ледь чутно пробурмотіла я.

Це було так неочікувано, що я просто застигла на місці та не змогла більше сказати ні слова. Вчителька зрозуміла мій стан та вирішила, що краще мені побути одній та пішла до школи. Я ж залишилася стояти біля входу на шкільне подвір’я. Потім пролунав дзвінок, який трішки вивів мене з задуми і я побігла до школи. Не встигла навіть забігти у фоє, як раптом перечепилася через щось і я з усього розгону проїхалася по коридору та впала на сміттєве відро.

– Привіт, невдахо. Думаєш, що перевершиш мене? Мрій і далі. Війна починається,– сказала Габріелла та пройшла повз мене.

Про що це вона? Яка війна? Подумала я та поспішила до двадцять восьмого кабінету. Як же я могла не помітити того виступу підлоги? Хоча якщо Габріелла була поруч, то цілком могла і сама поставити підніжку. Добре, що цього ніхто не бачив, окрім неї. Як-не-як, а неприємно все-таки було б. Проте як же я жорстоко помилялася.