Розділ 1

Наступного ранку, прокинувшись та поснідавши, я почала збиратися до школи. Як завжди, зробила собі високого хвостика, розправила чубчик та вдягнула нещодавно куплену святкову сукню. Красива така, бузкова з ледь помітним принтом. Давненько задивалялася на неї й от отримала чудесненький подарунок на день народження від тітоньки.

Після цього допомогла заплести колосок сестричці (це чи не єдине, що в мене справді гарно виходило) і ми всі втрьох пішли до школи. Довелося вийти набагато раніше, ніж зазвичай, бо школа знаходилася далеченько, а тітонька Джулієт не могла нас підвезти через те, що годину тому поїхала на роботу.

Вона погодилася працювати в лікарні зовсім нещодавно і взяла собі ранню зміну, щоб мати змогу забирати Алекса та Віоллу зі школи. Як щодо мене, то я сказала їй, що приходитиму сама, адже могла забути про всі жахіття, що ставалися в школі, лише по дорозі додому. Недарма кажуть: коли ти злишся або сумуєш, то найкращі ліки – це просто прогулятися.

Незважаючи на те, що ми вийшли дуже рано, все одно прийшли з запізненням на десять хвилин. Я знала, що мене навряд чи хтось чекатиме та й нагороду за гарне навчання не отримаю через те, що на уроках тільки й можу, що озиратися по сторонах, чекаючи якогось підступу від кожного. А от Віоллі та Алексу потрібно було поспішати, бо сестричку мали нагороджувати похвальним листом, а брата за особливі досягнення в спорті. 

Ніхто навіть не звернув на мене уваги, коли підійшла до однокласників, не привітався. Я почувалася невидимкою і це було просто прекрасно, бо не потрібно було терпіти чергових насмішок, звернених на мою зачіску чи одяг. Не знаю як, але вони могли постійно знайти над чим поглузувати. Та сьогодні щось явно було не так. Сумніваюся, що однокласники не знайшли чого сказати, вони просто чекали чогось чи когось і уважно спостерігали за дверима школи.

Проте минали довгі хвилини й нічогісінько не відбувалося. Я ще довго могла б здогадуватися, що саме або кого вони виглядають, але Колін, моя подруга по нещастю, розповіла, що скоро до нашого класу має прийти новенька. А це значить, що вони, можливо, нарешті припинять знущатися над нами та переключаться на нову однокласницю. Звісно, я не хочу бажати нікому зла та мені просто хочеться спокійно довчитися цього року і отримати гарний атестат для вступу в університет. Тож, новенька, вибачай, але краще я перекладу на тебе свою надзвичайну місію.

Цього разу лінійка пройшла напрочуд швидко і після типового першого вересня, з привітаннями для учнів, відзнаками за особливі досягнення у навчанні та не тільки,  побажаннями для одинадцятикласників й настановами від вчителів, ми розійшлися по домівках. Мабуть, це чи не вперше я не поверталася додому в сльозах і мені цей день здавався чи не найкращим.

Проте наступного дня жахіття знову розпочалися. Перед першим уроком хтось налив клею на мій стілець. Добре, що хоч я спершу на нього поставила рюкзак, бо якби зіпсувалися штани, то було б непереливки. Фізкультури не було, а отже і перевдягтися в що також.

Оскільки рюкзак вижив, я вирішила не робити з цього трагедію, як, наприклад, Габріелла, коли зламала ніготь, а промовчати. Як-не-як, а мені навіть не вдалося визначити того, хто це зробив. А підозр, повірте мені, було багато, адже останнім часом мій головний ворог встиг якось залякати всіх однокласників так, що вони без питань виконували всі завдання Габріелли.