Пролог

Скільки себе пам’ятаю, я завжди була звичайнісінькою сірою мишкою, намагалася не виділятися, дотримувалася загальних правил, на образи в свою сторону ніяк не відповідала. Навіть коли найкращі друзі пішли на рок-концерт замість того, щоб відсвяткувати мій день народження – не образилася. Та й хіба я можу їх так називати, якщо вже через два тижні, коли «королева» нашої школи вирішила посміятися з мене, вони не тільки не заступилися за «найкращу подругу», а й самі почали насміхатися. Та я не ображаюсь, а розумію їх. Таке вже є неписане правило в сучасних школах – якщо не знущаєшся з когось, то знущаються з тебе. Тож, можна сказати, їхня поведінка цілком виправдана.

Я могла б розповісти ще про багато подібних прикрих ситуацій з мого життя, проте далеко не всі вони пов’язані зі школою. А та, що сталася нещодавно, геть вибила мене з колії.

Моя сім’я не з тих, хто може дозволити собі все, що забажає і батьки дуже хотіли, щоб я у свій останній рік у школі повеселилася на славу, щоб в мене була най-найкраща сукня. Тому вони вже протягом декількох місяців шукали кращу роботу і доля нарешті їм посміхнулася. Батькам запропонували роботу в Лондоні й вони, незважаючи на вмовляння усіх знайомих не їхати, погодилися.  Уже через декілька днів після того, як вони отримали пропозицію роботи, була проведена прощальна вечірка та мама з татом, взявши всі валізи, вирушили до аеропорту.

Звісно, я могла пожити  й сама за їх відсутності, але ще були тринадцятирічний брат Алекс та десятирічна сестричка Віолла, тож батьки попросили тітоньку Джулієт наглянути за нами та за будинком.

Сказати, що від'їзд батьків засмутив мене – це немов не промовити нічого. Адже після зради моїх найкращих друзів, вони мені їх замінили, підтримували на кожному кроці. А тепер я повинна була попрощатися з найріднішими принаймні на найближчий рік. Звісно, вони обіцяли приїздити на свята та все одно це дуже рідко і спілкуватися через різницю в часі ми змогли б не так часто, як того хотілося.

Ще одна подія остаточно знижувала мій настрій до нуля. Через декілька днів – перше вересня. А це означає, що мені потрібно буде знову повертатися до ненависної школи та зіткнутися зі своїм найбільшим страхом – красунечкою і королевою школи Габріеллою та її найближчим оточенням – підлабузницями Монікою й Ешлі. Не знаю чому, але вони ненавиділи мене чи не з першого класу, кожного дня намагаючись допекти. Деколи це було лише словесно, проте були й такі моменти, коли вони навмисне псували мої речі і вкрай рідко могло навіть дійти до бійки. А три проти одної – це аж надто нечесний поєдинок, скажу я вам.

Навіть не уявляю, як витерпіла ці десять років знущань. На щастя, залишилося лише дев'ять місяців і тоді мені нарешті вдасться забути про це та поїхати в місто, де мене ніхто не знає і почати все з початку. Можливо, я навіть знайду справжніх друзів та зможу отримати чудову роботу і більше ніколи не повертатимуся у рідне містечко.

З такими думками й провела всі дні, що залишилися до початку навчання. Проте як же я помилялася стосовно того, як мине цей рік...