Пролог

– Я-я тебе кохаю!

– Що за чорт? – ось як мій день зіпсувався вщент. А все так добре починалось… Треба ж було цьому телепню сказанути таку чухню! Ииии, гидота.

– Я люблю тебе! Уже давно!

Я був спантеличений, роздратований і втомлений. Але морський бриз змусив прийняти реальність. Я занадто виснажений для таких емоцій. Усе це кляте вигоряння. Сонця, що розфарбувало небо у гарячі кольори мені бачити не дано, тож я вслухався у шум прибою.

– І що ж тобі у мені подобається? – з видихом запитав. Але зовсім не те, що хотів сказати насправді. «Робота зовсім затуркала. Час вже взяти відпустку». Подумки я був далеко і не насторожився одразу, хоча слід було. Утім навряд це щось би тоді змінило.

– Я люблю у тобі все! Твою бліду шкіру і безкровні губи, біле волосся, наче воно вицвіло на сонці, довгі вії, які ти постійно ховаєш за окулярами… І очі! Очі як дві краплі свіжої крові! Я люблю як ти ходиш, немов всі навколо лише таргани! Я був би не проти, якщо ти на мене наступиш! Роздавиш і я стану сходинкою на твоєму шляху, – чудик задихнувся і поправив на носі окуляри. А потім продовжив, все ближче підступаючи. Мені навіть здалось, що я відчуваю в районі грудей його подих навіть крізь лляну сорочку. – Твою презирливу міміку, як ти хмуриш брови і підіймаєш кутик губ. Я хотів би, щоб одного разу ти взяв мене за горло, – він торкнувся моєї руки. Я не бачив, але відчув його ширшаву шкіру. – Ось так, – а потім під долонею стало тепло. Я здригнувся, коли розпізнав прискорений пульс. Він і так був швидкий, а став ще інтенсивніший. Я перелякався, що це хробак здохне від аритмії. «Бляха!» – Души! Так! І я буду тільки твій! А ти тільки МІЙ! – безумний голос дрижав від збудження. Чутливий нюх уловив різкий запах поту. Не вперше маю справу з ідіотами, які привласнюють мене собі, але цей був інший. Не знаю точно як сказати. Мені здається, що якби я захотів, то він покінчив би з собою…Або зі мною, якби зволів так він...

Хоч зараз і був кінець серпня, але холодний піт скотився спиною. Не знаю, що сказати. Я в той момент просто закляк і затамував подих. Його… аура? Так, саме аура, стала загрозливою, в’язкою і тягучою. Коли повітря у легенях закінчилось, знову вдихнути не вдалось. Повітря поряд з цим дивним хлопцем загусло. Я шкірою та нутром відчував його оскаженілий погляд. Навіть слину проковтнути важко. Ніколи в житті не відчував таку безпомічність. Окрім як у дитинсві… І це взбісило! Настільки, що я перестав тверезо мислити.

– Згинь, придурку! – штурхонув, не думаючи про наслідки. Начхати! Хлопець упав на пісок, а я нарешті зміг заспокоїти нерви. Хоча лють все ще кипіла всередині. І я не став її стримувати:

– Щезни, ідіоте! Такий як ти ніколи не смітиме навіть дивитись в мою сторону! Ти довбень, якщо подумав, буцімто я стану слухати твоє белькотіння! Виблядок, що навіть свого місця не усвідомлює. Ти мені не рівня! Тож забирайся геть! Мені бридко навіть стояти поряд. Мерзота… – більше не бажаючи ані вислуховувати ще щось, ані знаходитись там покрокував у невідомий мені бік. Головне подалі від цього дивака. Тільки гострий слух все ж уловив тихе бурмотіння:

– Ти про це пошкодуєш… І приповзеш навколішки, а потім станеш моїм, – його голос заглушало шарудіння листви й піску, однак тоді я не уявляв навіть, що це може значити дещо важливе… Від чого залежатиме моє життя.