Глава 5. Втеча

Глава 5. Втеча

Батьки таки переконали Ростислава залишитися в нашому домі на ночівлю. Очевидно було, що хлопцю незручно почуватися комфортно в чужому місті, чужому будинку та малознайомими людьми, проте він все ж залишився. Ростислав був безкінечно вдячний моїм батькам за гостинність, а також мені за несподівану пропозицію відсвяткувати з нами Різдво Христове. 

«Ось так іноді буває, що ти заходиш до кав'ярні випити чашку гарячого чаю та зігрітися, а твоє життя докорінно змінюється разом з твоїм рішенням,» – сказав мені якось Ростислав, коли ми залишилися з ним наодинці у вітальні. Батьки вже тоді пішли відпочивати, а я провела його по коридору та показала гостьову кімнату. В ту секунду я не надала значення його словам, проте вони гуділи, мов рій бджіл, у моїй голові. Показуючи ванну та шафу, де він міг би знайти собі халат та рушник, я все думала над його словами. Прагнула віднайти хоч краплинку двозначності сказаної фрази. Проте мені не вдавалося. Якби я вважала, що фраза двозначна, я б скоріше схилялася до другого варіанту та гадала, що сподобалась хлопцю. Та я не давала собі права так думати. Просто не могла. Інакше я б почала марно сподіватися, невідомо на що.

Вранці прокинулася та, зробивши всі процедури в ванній кімнаті, одяглася святково та спустилася на кухню. Мама вже сама готувала нам усім сніданок. Завжди дивувалася її раннім підйомам, але такою вона вже в нас була – милою, турботливою та добродушною жінкою. Тато вже сидів за столом, чекав на сніданок та читав вранішні новини в газеті. Не сумніваюся, що його допомога мамі в приготуванні сніданку була, як і зазвичай. Вони завжди допомагають одне одному, де б то не було: чи то на кухні біля плити, чи то в гаражі біля машини. Ніколи і ніде не бачила більше мирного та люблячого подружжя, як мої батьки. Знаю, що з часом, минає і пристрасть і кохання, тому люди прагнуть віддалятися одне від одного, мовляв, щоб не набридала друга половинка. Але це не про моїх батьків сказано. Вони постійно хочуть бути разом, не дивлячись на купу років, що вже прожили. Я й сама також мрію про таке кохання і щастя, як у них.

– Доброго ранку, Анночко, – побачив першим мене тато.

– Привіт, Юлічко, – обернулася мама.

– І вам доброго ранку, мої любі, – підійшла та по черзі кожного з них поцілувала в щічку.

– А де Ростислав? – поцікавилася мама, а тато теж поглянув на мене, очікуючи відповіді.

– Не знаю. Я гадала, що він вже давно прокинувся. Зараз піду подивлюся. 

– Тільки не баріться. Сніданок уже майже готовий.

– Добре, матусю.

Я піднялася на другий поверх та пройшла до гостьової кімнати. Моя кімната розташована з іншого боку, а тому я не здогадалася одразу піти сюди перед тим, як спустилася на кухню. 

Обережно постукала двічі в двері, гадаючи, що хлопець ще спить. Та якщо не я, то розбудить його мама з татом, кличучи до сніданку. В нас в будинку такі правила, що прийоми їжі обов'язково відбуваються за участі всіх членів родини. І я вважаю, що це правильно. Сама також хочу в своїй майбутній сім'ї встановити таке правило.

Постукала ще раз уже сильніше, але відповіді знову не було. Невже спить ще досі?

Відчиняю двері і проходжу до кімнати. Очікую, що побачу хлопця, який спить міцним сном та вкутаний у ковдру з головою. Натомість бачу гладко та рівно застелене ліжко, ніби воно й не розстелялося вчора. В мою голову закрадаються думки, що вчорашнього вечора та зустрічі з Ростиславом взагалі не було. Може, мені все наснилося?

Але вчасно помічаю невеличкий папірець на ліжку. Підходжу та беру його до рук, щоб прочитати кілька рядків.

«Люба Юліанно! Вибач, що ось так прощаюся, але мене викликають по роботі. На жаль, моя відпустка позапланово завершилася і я маю повертатися додому. Перший рейс автобуса о шостій годині, тому сподіваюся, що встигну. Хочу від щирого серця подякувати всій вашій родині за гостинність, ласку, доброту, чуйність і милосердя. Не щодня можна познайомитися з такими хорошими людьми. Бажаю тобі в честь свята знайти справжнє кохання. А в Новий рік обов'язково загадай бажання, коли годинник битиме дванадцяту. Кажуть, воно здійснюється в той час. З повагою Ростислав.»

Мимоволі відчула як мої очі запекли і з них потекли сльози двома струмочками по щоках. Перечитала записку кілька разів і в серці защеміло від болю. В написаних словах ні одного натяку, що ми ще колись побачимось. Хіба можна ось так з першого погляду закохатися? В таке вляпатися могла тільки я. Звалився на мою голову, як перший сніг, і так само зник, розтанувши і розчинившись у невідомості. 

Він не залишив ні своїх контактів, ні номеру телефону, ні будь-якої соцмережі. Значить, це все. Звичайне знайомство з пересічною людиною і не більше. 

Вмилася холодною водою, привела себе до порядку та спустилася до батьків снідати. Треба ще якось їм пояснити про незаплановану втечу хлопця. Та, може, воно й на краще? Скажу правду, що поїхав по роботі. Треба лише зібрати думки докупи. Тим паче в нас сьогодні намічається подорож у гори на кілька днів, тому варто поїсти та йти збирати свої речі. А Ростислава… забути, наче його ніколи й не було. 

***