Глава 4. Святкова сімейна вечеря

Глава 4. Святкова сімейна вечеря

Коли всі сіли за стіл та приступили до споживання вечері, відчувалася непомітна напруга в вітальні. Мої батьки боялися сказати щось зайве, проте розпитували Ростислава про родину, роботу, вподобання, цілі, життя, старанно підбираючи кожне слово, щоб було тактовно й толерантно. Я розуміла їхні потреби, адже зі слів та запитань батьки гадали, що хлопець – мій потенційний наречений. Ох, як же вони помилялися…

Проте мені з Ростиславом було зручно спілкуватися. Між нами відчувалася якась непомітна сила тяжіння, коли ми ненароком поглядали одне на одного та всміхалися. 

Молодий чоловік почав спокійно та вільно себе почувати в нашій родині, хоча помітно було, що він намагався виявляти спокій з усіх сил. Мабуть, не щодня його запрошують незнайомі дівчата до себе в гості на вечерю.

Коли підійшла пора подавати солодке на стіл, мама покликала мене з собою до кухні.

– Юль, ви давно знайомі з Ростиславом? – поставила вона запитання, коли нарізала торт на шматочки.

– Від сьогодні. Раніше навіть не бачились, – подала я їй велике блюдо.

– Дивно. Він дивиться на тебе так, наче давно знає та закоханий.

– Мам, не говори дурниць, – розсміялася я. – Як можна закохатися в перший же день знайомства? 

– Юліанно, я кажу не дурниці, а щиру правду, – вона повернулася до мене обличчям та заговорила серйозно. – Повір, за стільки років життя я навчилася розрізняти, де фальш, а де чиста правда. Ти йому не байдужа – це точно.

– Мамо, Ростислав же тут проїздом. Він подорожуючий і завтра буде їхати додому. Не думаю, що в нас може щось скластися.

– Ти дарма все заперечуєш. У долі не питають ні дозволу, ні майбутнього. Ми маємо просто змиритися з її участю у нашому житті та підпорядковуватися. А якщо будеш заперечувати, матимеш проблеми.

– Що ти маєш на увазі?

– А те, доню, що неспроста Ростислав подорожував саме в нашому місті та зайшов у твою кав'ярню. Це доля, а ти все заперечуєш.

– Я не заперечую. Я всього лиш дивлюсь правді у вічі. Він завтра поїде, тож…

– Доню, запам'ятай, все у твоїх руках. 

– Хіба ти думаєш, що він може в мене закохатися?

– Він буде справжнім бовдуром, якщо не закохається. Ти ж у нас янгол із плоті та крові! Як можна тебе не полюбити? 

Я задумалася над маминими словами. Звісно, вона має рацію. Проте я вважаю, що занадто мало часу для того, щоб закохатися. Та й до того ж, він повернеться додому, а мій дім і моє життя тут.

Ми повернулися з мамою до вітальні, де на нас чекали тато з Ростиславом, які про щось мило розмовляли та всміхалися. Дивно навіть те, що хлопець знайшов спільну мову з моїм батьком. Мій колишній не мав такого привілею. Тато ненавидів його і ця ненависть була взаємною. Я була між ними, як між двох вогнів, але рада, що все закінчилося саме розставанням. 

– А ось і торт, – сказала весело мама та поставила блюдо на стіл. 

Я сіла на своє місце навпроти Ростислава та вкотре прокрутила мамині слова, сказані на кухні. Я, звісно, не майстер ні в стосунках, ні в коханні, про що говорять мої колишні відносини. Але як спробувати залишити хлопця тут, не знала. Та й не хочу його примушувати до чогось. Нехай краще сам виявить бажання продовжити знайомство. Проте… якщо цього не станеться? Якщо він поїде і більше ніколи не повернеться? Ох, значить, саме так і має бути. Не буду грати з долею. 

– Щиро дякую. Він дуже смачний навіть на вигляд, – прокоментував торт Ростислав.

– Оо, ця краса рук Юліанни. Вона знатний кулінар і готує десерти навіть для своєї кав'ярні, – мама почала мене хвалити.

– Мамо… – відчуваю, що почервоніла від голови аж до ніг. 

Ну, навіщо ставити мене в незручне становище?

– Справді? – зацікавився Ростислав і запитав мене. 

– Так. Це правда, – я опустила очі, але погляд чоловіка був відчутний на мені.

Я не знала, куди подіти свої руки від хвилювання, тому набралася сили та сміливості й взяла собі в тарілку шматок торта.

– Можеш покласти й мені, будь ласка? – попросив хлопець, чим збентежив мене.

– Так, звісно.

Я поклала перший шматок спочатку в тарілку Ростислава, а потім вже собі. Ми їли та кожен почав нахвалювати мої кондитерські здібності. Я знову почервоніла від волосся й до кінчиків пальців. Так незручно себе почувати перед Ростиславом, а батьки ще й хизуються моїми здібностями. 

Завершивши з їжею, ми з мамою почали прибирати зі столу. Ростислав весь час подивлявся у свій телефон і виглядав заклопотаним. Батьки запропонували йому залишитися на ніч у гостьовій кімнаті, але він відмовився.

– Щиро дякую вам за частування, але мені незручно. Саме одна адміністраторка написала, що знайшла для мене кімнату в готелі. Тому я піду. Мені й так незручно за те, що змусив вас піклуватися про мене, а особливо Юліанну, – хлопець перевів на мене погляд, а я всміхнулася на його слова. 

– Що ти? Це був мій обов'язок запросити тебе до нас на вечерю.