Глава 3. Несподіваний гість

Глава 3. Несподіваний гість 

Я взяла ключі та рушила до виходу. Хоч Ростислав і йшов позаду, проте все ж таки зупинився і тривожним поглядом на мене подивився.  Видно було, що хлопець довго вагався, чи варто взагалі йди до нас на вечерю. Він вважав, що недоречно йти незнайомцю в чужий дім без запрошення. Я розсміялася на його слова. Запрошення в нього було, адже я сама йому запропонувала. Можливо, він більше хвилювався за моїх батьків, як вони поставляться до чужого чоловіка в будинку, але я й у цьому його переконала. Сказала, що мої рідні будуть тільки раді, якщо він прийде розділити з нами святкову вечерю. Тим паче я дивилася на хлопця й розуміла, що надворі не травень місяць, а зима, і він може замерзнути. Куди він поткнеться, якщо вже наступають сутінки, а невдовзі й ніч? 

– Навіть не знаю, що й сказати… – хлопець дивився то на мене, то у свій телефон опускав погляд і щось клацав. – На жаль, не можу знайти навіть підходящого готелю… – поскаржився він і знову щось почав друкувати на смартфоні.

– Ходімо, інакше я тебе тут зачиню і будеш сидіти до ранку, – помахала ключами в руці і Ростислав подивився на них з підозрою. – Навіть готель не потрібно буде шукати, заночуєш он на будь-якому диванчику, – кивнула я в сторону столиків. – Обирай на свій смак, який зручніший та який тобі до вподоби, – легко всміхаюся і молодик теж проявляє щось на подобі посмішки. Очевидно, що розуміє, що я жартую.

– А розплатитися за чай? 

– Забудь. Чай за рахунок закладу. Ходімо, – махаю головою, мовляв, дороги назад уже немає.

Та якби ж я тільки знала, що це буде не просто вечеря, а початок чогось нового та грандіозного… того, про що я вже мрію кілька років… Але все по порядку.

Ми йшли по дорозі до мого будинку та розмовляли про все на світі. Виявилося, що Ростислав дуже цікавий співрозмовник та в нас з ним є багато чого спільного. Хлопцю двадцять сім років, працює у відомій компанії айтішником, але в майбутньому хоче відкрити хоча б невеличку свою фірму комп'ютерних технологій. Любить подорожувати так само, як і я, тому кожного року взимку досліджує нові міста України, в яких ще не був. Говорить, дуже цікаво дізнаватися таємниці та традиції міста. 

Ростислав одного разу обпікся на коханні, тому більше не шукає собі ні дівчини, ні жодних розваг. З його слів зрозуміло, що він дуже серйозний, вихований та відповідальний чоловік. А ще він однолюб. Теж так само, як і я. Чи не забагато спільного, як для того, що ми тільки-но познайомилися? От тільки шкода, що він не шукає дівчину. Здається, невдалі відносини нещодавно закінчилися, якщо він такої думки. 

Але з іншого боку, на що я сподіваюся? Він з іншого міста, тут лише проїздом. Наше знайомство скоро закінчиться, навіть без шансу на продовження спілкування.

– А от і мій будинок, – сказала я, коли ми підійшли впритул до дверей. 

– Справді? Здається, ми так швидко прийшли.

– До кафе йти хвилин сорок, але я полюбляю ходити пішки. І прогулянка, і можна подихати свіжим повітрям, і подумати можна.

– Теж любу пішу прогулянку, – зауважив Ростислав і всміхнувся.

 Занадто багато в нас спільного.

Відчиняю двері та проходжу. Пропускаю чоловіка та кажу знімати верхній одяг.

– Мамо, ми прийшли, – кричу, щоб рідна почула аж у кухню. 

Матуся завжди там знаходиться. Вона полюбляє готувати, тому може сидіти на кухні хоч з ранку до вечора. Не дивно, що роботу собі обрала шеф-кухаря в місцевому ресторанчику. Дивуюся, настільки можна любити кухню, щоб сидіти на ній спочатку на роботі, а потім ще й вдома. Проте вона придбала собі телевізор, тому з кухні її, м'яко кажучи, навіть не вигнати.

– Юлічко, ну слава богу! – вибігла матуся в коридор уже при повному параді до святкової сімейної вечері. Гарно одягнена, з красивою зачіскою та легким макіяжем на обличчі. – Ооо… доброго вечора, – помітила вона Ростислава та щиро здивувалася, не приховуючи зацікавленої посмішки.

– Доброго вечора. Я Ростислав, – простягнув хлопець руку матері для знайомства. 

– Віра Миколаївна, – потиснула йому руку.

– Вибачте, що я без запрошення, але… Ростислав подивився на мене, не знаючи, що сказати в такій ситуації. 

– Нічого страшного. Якщо вас запросила Юля, то ми з батьком будемо лише раді.

– Дякую, – зніяковіло відповів Ростислав.

– Дякую, мам. А де тато?

– У вітальні. Чекає на тебе… на вас, – вона швиденько виправилася. – Вадиме, йди сюди, – погукала вона батька.

Тато не змусив себе довго чекати, тому поки ми з Ростиславом повністю зняли верхній одяг та перезулися в домашні капці, вийшов уже в коридор.

– Доброго вечора, – сказав він і подивився на матір. Та стенула плечима й тепло всміхнулася. – Вадим Олександрович, – простягнув тато руку для знайомства з молодим хлопцем.

– Ростислав, – чоловік потиснув батьку руку. – Ви вже вибачте, що я ось так… Я подорожуючий. Саме проїздом у вашому місті. Зайшов до кав'ярні Юліанни, вона пригостила мене чашкою гарячого чаю, за що їй дуже вдячний, – розповідає батькам, а дивиться на мене. 

– Дуже цікаво, – всміхнулася мама та поспішила запросити несподіваного гостя до будинку. – Не стійте на порозі. Проходьте краще до столу, інакше всі страви охолонуть.