Глава 2. Знайомство

Глава 2. Знайомство

Я повернулася до барної стійки і хлопець пройшов за мною всередину приміщення кав’ярні. Поки готувала йому чай, непомітним поглядом розглядала молодого чоловіка. Наше місто маленьке, тому майже всі жителі були у мене в кафе, але незнайомця я раніше не бачила. Але це й логічно, якщо вірити словам хлопця, що він подорожуючий.

Незнайомець зняв нарешті свій капюшон і я знову задивилася на нього. Він приваблював своєю безпосередністю, простодушністю та наполегливістю. Щетиниста борідка притягувала до себе погляд, хоч раніше й не усвідомлювала, що мені подобаються бородаті чоловіки. Мій колишній завжди був гладко вибритий і я гадала, що саме він – мій типаж чоловіків. Проте коли дізналася, що він, окрім мене, зустрічається ще з однією дівчиною, спротивила і його, і всіх чоловіків підряд. Та не варто ж всіх ставити під одні мірки… Так мені мама завжди говорила.  

Хлопець сидів за барною стійкою розслаблено, але було помітно, що він ще досі не міг зігрітися. Про це говорили його маніпуляції з руками, які він намагався зігріти, підносячи до рота та хекаючи на них.

– Я зробила вам наш фірмовий чай, – порушила тишу кав’ярні. – Він з медом, імбирем та цитрусами. І зігріваючий, і вітамінний, і дуже смачний.

– Дякую, – сказав незнайомець, коли я поставила перед ним велику чашку з гарячим напоєм, і відпив ковток. – Мммм… справді, дуже смачний.

Я задоволено всміхнулася, адже це все, що я хотіла почути. Я продовжила закінчувати свої справи з бухлагтерією кав'ярні, а хлопець пив чай та зігрівався.

– То розповідайте. Я слухаю вас, – його голос почувся крізь тишу.

– Що саме? – не зрозуміла хлопця.

– Які у вас проблеми?

– Немає в мене ніяких проблем. Це просто місячний звіт.

– А не рано його робити? Сьогодні ж лише Різдво. А до кінця місяця ще кілька днів.

– Ми з батьками збираємося в гори на вікенд. Тому тут залишиться за старшого мій замісник. Але звіти повинна робити лише я.

– Не довіряєте йому?

– Чому ж? Довіряю. Просто це не його робота.

– Зрозуміло, – кивнув чоловік. – А як вас звати, можна дізнатися? – поцікавився він, а я підняла на нього свій погляд.

Невже незнайомцю це так важливо знати і він хоче продовжити наше знайомство? На це питання може відповісти тільки він один, але я таке запитувати в нього точно не буду.

– Юліанна.

– Гарне ім’я. Світле.

– Дякую. Воно подвійне, оскільки тату дуже подобається ім’я Анна, а мамі – Юлія. Щоб не сваритися, як назвати доньку, вирішивши дати мені подвійне ім’я.

– Цікава історія, – всміхнувся чоловік. – А вам самій як подобається?

– І так, і так. Я вже звикла, – стенула плечем. – А вас як звуть?

– Ростислав. В мене, звісно, такої цікавої історії немає, як у вас. Але мій тато ще до народження обрав мені ім’я.

– А якби народилася дівчинка?

– Була б Ростислава, – засміявся чоловік і я разом з ним.

 Так, з почуттям гумору в нього все чудово. І це добре. Певно, в нього немає відбою від дівчат через його гумор та безпосередність.

Наш сміх перервав дзвінок мого мобільного. Боже, я й забула, що не відповіла на мамин попередній дзвінок і навіть не передзвонила.

– Так, мам.

– Доню, ти де? Вже все готово, стіл накритий, ломиться від страв. Одну тебе чекаємо.

– А на скількох накрито? – не даремно поцікавилася я.

Мама в мене полюбляє сімейні традиції і, як завжди, у Різдвяну ніч готує дванадцять страв, а накриває на стіл на одну людину більше, ніж потрібно. Таким чином вона вважає, що обов’язково хтось прийде до неї в гості і це буде благословенна людина. Звичай, що поробиш. Але я дивлюся на незнайомця та гадаю, що сьогодні можу цим звичаєм скористатися.

– Звісно, на один прибор більше поставила. Ти ж знаєш, я традиціям не зраджую.

 – Ростиславе, ти голодний? – прикрила рот рукою, щоб мама не почула.

 – Так, але…

– Добре, мам. Скоро будемо, – відхилила виклик, щоб вона не ставила зараз непотрібних запитань.

– Як «будемо»? – здивувався Ростислав.

– Сьогодні Різдвяний вечір. Тож ти не маєш права відмовляти моїй мамі у бажанні прийняти благословенного гостя, – говорю, паралельно одягаючи пальто та збираючи свої речі. – Ти йдеш?

– Ні-ні. Я не можу. Вибач, Юліанно, але…

– Ніяких «але». І відмови не приймаються. Інакше зачиню тебе тут у кафе до завтра. А вранці знову запізнишся на свій автобус, – натискаю на важіль і це спрацьовує.

Ростислав підіймається з крісла і прямує за мною. Ох, що зараз буде? Здивування мами й тата будуть на висоті.

***