Розділ 5. Додому!

Погода — ідеальна для польоту. Хіба що трохи спекотно — близько +30 °C. Але літак легкий. Адже на максимальну злітну вагу найбільше впливає саме заправка, а не завантаження.

У Ту-154Б максимальна корисна загрузка — 18 тонн, а максимальна заправка — 39 тонн. У нас же на Київ розрахункова заправка склала лише 13,5 тонни, з урахуванням шести тонн аеронавігаційного залишку. За правилами, у разі непередбачених обставин на аеродромі посадки має залишитися запас пального щонайменше на годину польоту.

Тож, попри спеку, літак легко відірвався від землі, і нам дали  набирати висоту  курсом — прямо на наш пансіонат. Неподалік від нього розташований навігаційний радіомаяк.

Я надягнув Сашкові авіагарнітуру, щоб він послухав радіообмін . Але він не зрозумів жодного слова.

Ту-154 був швидкісним літаком — на рівні найшвидших сучасних пасажирських лайнерів. І вже хвилин через тридцять п’ять ми почали зниження до аеропорту Бориспіль.

Злітно-посадкова смуга Борисполя розташована майже строго з півночі на південь. Або навпаки — залежно від курсу посадки. Усе визначає вітер. А коли вітру майже немає — рішення приймає диспетчер, виходячи з повітряної обстановки.

Нам пощастило — дали заходити «з курсу», як кажуть льотчики. Ми заходили з півдня, тож літак знижувався і виходив на посадку майже без зміни напрямку. Це не лише зручно — це ще й заощаджує  вісім–десять хвилин польоту.

Ми підійшли до точки входу в глісаду — фінальну, строго визначену пряму, яку літак має витримувати аж до самого торкання.

Сашко сидить на приставному місці за спиною командира.

— Сашо, дивись, он смуга з’явилась, — кажу я.

Він підводиться, зазирає вперед — і одразу ховається назад.

— Та подивись, як красиво…

Але Сашко ще раз підвівся — і вже остаточно сховався за спинкою крісла.

Тим часом команда:

— Малий газ.

І ми мчимо над смугою.

Штурман уголос, чітко відраховує висоту за радіовисотоміром:

— Один метр… один метр… один метр…

Ми «сіли» на повітряну подушку.

Це особливість Ту-154: через потужні, низько розташовані закрилки, якщо швидкість трохи завищена, літак може зависнути на висоті пів метра над смугою — і не хотіти сідати, загрожуючи перельотом.

Але є спойлери — або інтерцептори. У народі — повітряні гальма. Усі, хто літав на сучасних лайнерах, їх бачили: це пластини на крилі, які піднімаються вгору і гасять підйомну силу.

До торкання їх використовувати не можна. Хоча, чесно кажучи, за це особливо й не карали. (На сучасних літаках вони взагалі випускаються автоматично після обтискання стійок шасі.)

Одним словом — із двох зол обирають менше.

Командир потягнув ручку випуску.

І літак майже з нульової висоти жорстко «припечатався» до смуги. У межах нормативів, звісно — перевантаження контролюється дуже суворо.

Але відчуття — запам’яталося.

Звісно, після виходу з літака перше питання було:

— А чому так жорстко сіли?

Ну не пояснювати ж на ходу дітям усі нюанси пілотування Ту-154.

Я й сказав:

— Та дали Сашкові посадити літак.

І це всіх цілком влаштувало.