Погода — ідеальна для польоту. Хіба що трохи спекотно — близько +30 °C. Але літак легкий. Адже на максимальну злітну вагу найбільше впливає саме заправка, а не завантаження.
У Ту-154Б максимальна корисна загрузка — 18 тонн, а максимальна заправка — 39 тонн. У нас же на Київ розрахункова заправка склала лише 13,5 тонни, з урахуванням шести тонн аеронавігаційного залишку. За правилами, у разі непередбачених обставин на аеродромі посадки має залишитися запас пального щонайменше на годину польоту.
Тож, попри спеку, літак легко відірвався від землі, і нам дали набирати висоту курсом — прямо на наш пансіонат. Неподалік від нього розташований навігаційний радіомаяк.
Я надягнув Сашкові авіагарнітуру, щоб він послухав радіообмін . Але він не зрозумів жодного слова.
Ту-154 був швидкісним літаком — на рівні найшвидших сучасних пасажирських лайнерів. І вже хвилин через тридцять п’ять ми почали зниження до аеропорту Бориспіль.
Злітно-посадкова смуга Борисполя розташована майже строго з півночі на південь. Або навпаки — залежно від курсу посадки. Усе визначає вітер. А коли вітру майже немає — рішення приймає диспетчер, виходячи з повітряної обстановки.
Нам пощастило — дали заходити «з курсу», як кажуть льотчики. Ми заходили з півдня, тож літак знижувався і виходив на посадку майже без зміни напрямку. Це не лише зручно — це ще й заощаджує вісім–десять хвилин польоту.
Ми підійшли до точки входу в глісаду — фінальну, строго визначену пряму, яку літак має витримувати аж до самого торкання.
Сашко сидить на приставному місці за спиною командира.
— Сашо, дивись, он смуга з’явилась, — кажу я.
Він підводиться, зазирає вперед — і одразу ховається назад.
— Та подивись, як красиво…
Але Сашко ще раз підвівся — і вже остаточно сховався за спинкою крісла.
Тим часом команда:
— Малий газ.
І ми мчимо над смугою.
Штурман уголос, чітко відраховує висоту за радіовисотоміром:
— Один метр… один метр… один метр…
Ми «сіли» на повітряну подушку.
Це особливість Ту-154: через потужні, низько розташовані закрилки, якщо швидкість трохи завищена, літак може зависнути на висоті пів метра над смугою — і не хотіти сідати, загрожуючи перельотом.
Але є спойлери — або інтерцептори. У народі — повітряні гальма. Усі, хто літав на сучасних лайнерах, їх бачили: це пластини на крилі, які піднімаються вгору і гасять підйомну силу.
До торкання їх використовувати не можна. Хоча, чесно кажучи, за це особливо й не карали. (На сучасних літаках вони взагалі випускаються автоматично після обтискання стійок шасі.)
Одним словом — із двох зол обирають менше.
Командир потягнув ручку випуску.
І літак майже з нульової висоти жорстко «припечатався» до смуги. У межах нормативів, звісно — перевантаження контролюється дуже суворо.
Але відчуття — запам’яталося.
Звісно, після виходу з літака перше питання було:
— А чому так жорстко сіли?
Ну не пояснювати ж на ходу дітям усі нюанси пілотування Ту-154.
Я й сказав:
— Та дали Сашкові посадити літак.
І це всіх цілком влаштувало.