Розділ 3 .Пригоди почались.

Як так сталося — я й досі не розумію. Звісно, до стресових ситуацій я звик, але коли усвідомив, що завтра в нас автобус до аеропорту, а квиток на літак — лише на післязавтра… в якому я був стані — важко описати словами.

Не поїхати ми не могли — наш заїзд завершувався, і продовжити перебування було неможливо. Такої опції просто не існувало — ні за які гроші. Та й, якщо чесно, про які гроші мова? У Союзі за будь-які «ліві» гроші — одразу за ґрати. Хоча що я міркую — грошей у нас теж не було. Якісь дрібниці ще залишались, але нас семеро, і якось же треба було ще й харчуватися — «безкоштовна лавочка» закрилася.

Одним словом — від’їзд вийшов невеселим.

Ну от. Приїхали. В усіх сенсах — і в аеропорт, і взагалі. Що далі? Вмостилися на лавці біля терміналу.

У мене з собою був пропуск на аеродром — із червоною діагональною смугою, всесоюзного зразка. Тобто я мав право зайти на льотне поле будь-якого аеродрому СРСР.

Я й зайшов.

Не тому, що на щось розраховував — у розкладі на сьогодні рейсу до Києва не було. Та навіть якби й був — грошей на нові квитки все одно не було. Просто пішов, щоб не сидіти без діла.

І от уже на льотному полі піднімаю очі — і не вірю їм: на сусідню стоянку зарулює Ту-154. Наш. Бориспільський. Я ж їх усі знаю по бортових номерах.

Серце закалатало гучніше.

Підходжу. Чекаю, коли вийде екіпаж.

— Ви куди? — одразу пролунало запитання.
— Додому. У Бориспіль.
— А чому вас немає в розкладі?
— Ми із затримкою. Сідали на запасний через грозу.

Командира я добре знав. Пояснив ситуацію — і він, попри те, що вільних місць не було, одразу погодився допомогти.

— Літак великий — заберемо.

І попросив другого пілота домовитися зі службою перевезень. Квитки в нас же були — хоч і на завтра. Та й летіти всього годину.

Я радісно побіг до своїх.

— Вставайте! Ми летимо. Просто зараз! Ходімо на реєстрацію.