Розділ 1. У відпустку.

—  А я в житті літала на літаку лише один раз, — любить казати одна моя родичка, вже доросла жінка, до того ж менеджер банку, коли мова заходить про подорожі.
— І то в туалеті — сидячи на унітазі від зльоту до посадки.

Звучить не просто неправдоподібно, а відверто абсурдно.

І тим не менш — це чиста правда.

Це справді була дуже смішна історія. Але давайте не поспішати.

Останні роки Радянського Союзу. Я нещодавно перевівся до Київського аеропорту Бориспіль, повернувшись додому після обов’язкового відпрацювання в Якутську, де працював пілотом на літаку Ту-154.

Сам літак був досить великий — від 164 до 180 пасажирів — середньомагістральна “робоча конячка”, яка перевозила левову частку пасажирів у той час. Старий, радянський? Так.

Але всередині пасажирського салону він майже нічим не відрізнявся від чогось на кшталт сучасного Boeing 737. Основні відмінності були в кабіні екіпажу.

Крісла — по три з кожного боку проходу.
Та сама крейсерська швидкість, та сама висота.

Палива він, щоправда, їв чимало — але це вже інша історія.

Досить автоматизований і, що цікаво, доволі комфортний у пілотуванні.  І я міг би ще довго його хвалити…

Але в той момент я був у відпустці.

Ми з дружиною і нашою десятирічною донькою вирішили поїхати до Криму — взяли путівку, як тоді було прийнято. Родичі, дізнавшись про це, із задоволенням “підключилися” і додали до компанії ще кількох своїх дітей — усі у віці від десяти до дванадцяти років.

Так нас стало семеро.

Квитки туди й назад купили без проблем і полетіли до Сімферополя — усе як завжди, кожен на своєму місці.

В аеропорту Сімферополя ми знайшли автобус ЛАЗ із табличкою нашого пансіонату — те, що зараз назвали б трансфером.

І поїхали.

Спека, тісно, без кондиціонера — але цілком нормально.

Ніхто не скаржився.

Ми просто не знали, що може бути інакше.