Розділ 16. Двобій

Смак його поцілунку такий же солодкий і хвилюючий, як і раніше. Проте підступне відчуття провини повертає мене в реальність. Ось я знову в ролі коханки. В ролі тієї, кого він використовує, аби лише розважитись і додати ревнощів в свої стосунки з Іриною. Впираюсь в його груди, розриваючи наш поцілунок. Він не наполягає, проте не відпускає з обіймів. Стискає, ніби боїться, що я можу розчинитись в повітрі. В його очах вогонь, і я боюсь обпалитись ним.

- Більше так не роби, - з острахом в голосі промовляю, і в той самий час розумію, що я більше боюсь не його дій, а своєї бездіяльності. Боюсь, що наступного разу просто не зможу протистояти йому.

- Ти ж хочеш цього, - майже пошепки промовляє й маже вологими губами по моїй щоці.

Він тягнеться до моїх вуст за черговим поцілунком, але я відхиляюсь й суворо дивлюсь на нього:

- Ні!

Макар дивиться на мене уважно, намагаючись розпізнати емоції. Вогонь в його очах починає згасати, натомість роздратування знов тінню лягає на його обличчя.

- Це через нього?! - невдоволено гарчить.

Розумію, що він знову питає про Дмитра. Дивуюсь його реакції. Невже це ревнощі?! Втім, не збираюсь захоплюватись марними ілюзіями, і переконую себе, що це лише його розчарування через те, що він не отримує бажаного.

- Нам з тобою краще взагалі не бачитись, - сумно промовляю, але сама не розумію, кого з нас я намагаюсь переконати більше в цьому.

- Не вийде! - гарчить.

Дивлюсь здивовано на нього, і розумію, що він здаватись не збирається.

- Соню, я ладен на все, щоб ти була зі мною! - його слова наче стріла пронизують моє, сповнене надією, серце, однак і лякають одночасно, - і ти будеш зі мною!

- Погрожуєш? - напружено питаю.

- Попереджаю, - холодно відмовляє.

Вдивляюсь в нього і помічаю як палкий чоловік, який ще хвилину тому був сповнений бажанням і ніжністю, просто на очах перетворюється в холодну і гостру брилу льоду. Лють, що лине від нього, нагадує хто переді мною, адже в гарячих обіймах я зовсім забула, що він Адвокат. Той самий цілеспрямований і вимогливий, той, хто досягає і отримує все, що забажає.

- А якщо я цього не хочу?! - з викликом в голосі питаю, хоча й розумію, що відверто брешу.

Він кривиться, ніби сама думка про те, що я до нього нічого не відчуваю, огидна йому:

- Ти досі не навчилась брехати. Хочеш! Але тебе щось стримує.

Він уважно вдивляється в мене, ніби намагається не пропустити жодної емоції, очікуючи на мою відповідь. Цікаве питання — що мене стримує... Може те, що я не вірю жодному його слову і боюсь в черговий раз бути зрадженою?! Чи те, що я боюсь бути вигнаною якнайдалі з міста, якщо він дізнається, що Аліса - його дочка, адже його репутація - понад усе? Чи те, що я й досі не знаю, яке місце в його житті займає Ірина? Причин багато, але йому я лише коротко відповідаю:

- Ти помиляєшся.

- Я зроблю все, що захочеш! - запевняє, ніби не чує мене, - я можу забезпечити тебе і твою дитину всім!

Згадка про доньку щемом відбивається в серці. Глибоко в душі жевріє бажання довіритись йому, але я розвіюю ілюзії. Розумію, що не варто вірити його словам. Він не піклується про мене чи доньку, він просто намагається досягти бажаного будь-якими методами.

- Купити мене хочеш? - роздратовано питаю.

- Та хоч би й так! - грубо відповідає, тим самим забиваючи черговий цвях розчарування в мої груди, - я ладен на все, аби ти була моєю!

Він не зводить з мене очей, вичікувально дає мені можливість обдумати свою відповідь. Якби він сказав ці слова мені тоді, п'ять років тому, я була б на сьомому небі від щастя. Я б погодилась на все, адже була по вуха закохана в нього, жила в рожевих мріях і на крилах летіла на кожну нашу зустріч. От тільки зараз все змінилось. Я чудово розумію підтекст його слів, без будь-яких ілюзій. Він просто хоче мене... впевнена, однієї ночі йому буде достатньо, аби задовільнити свої амбіції. А що мені з того?! Знову збирати себе докупи? Ні, я вже не витримаю це вдруге. І я не можу дозволити щоб його маніакальне бажання володіти мною, кинуло б хоч якусь тінь на життя Аліси.

Відчуваю як до очей підступають сльози. Я не можу показати йому наскільки мені боляче. Він не дізнається, що насправді зараз моє серце обливається кров'ю. Я хочу його, але не можу більше дозволити йому руйнувати своє життя.

- Я більше ніколи не буду твоєю... - вкладаю залишки своєї впевненості в цю фразу.

Біль... це єдине, що я помічаю в його очах. І від цього мені ще гірше. Здається, я роблю велику помилку. Але вмовляю себе, що все роблю вірно. От тільки чому так боляче?!

Відчуваю як його руки опускаються, більше не стискаючи мене. І я хапаюсь за цей шанс, аби він не помітив наскільки мені гірко від власних слів. Відштовхуюсь від його грудей. Розвертаюсь і залишаю авто. Гримнувши дверцятами, я вибігаю на вулицю. Швидко прямую до входу в будівлю, аби сховати свої сльози, що нестримними струмками течуть по щоках. Не обертаюсь, просто тікаю подалі від нього.

Лише опинившись в квартирі, я відчуваю себе в безпеці. Але важкість на серці досі виливається слізьми з моїх очей. Заплющую очі, впираючись в двері. Як же складно! Я відчуваю, що всередині мене відбувається справжній двобій між мозком, який вперто наполягає, аби я не повторювала минулих помилок і не довіряла Ольховському, і серцем, що мліє від одного його погляду й тане від його палких обіймів. І я уявлення не маю хто переможе в цьому двобою, адже тільки зараз я розумію одну просту істину - неважливо скільки років минуло, неважливо, що він тоді зробив чи сказав. Я знаю одне - я й досі його кохаю...

Трохи заспокоївшись, я лишаю взуття в коридорі і прямую в дитячу, аби перевірити чи вдалось Сашкові вкласти Алісу вчасно. Проте тиша і порожнеча зустрічають мене в квартирі. Я повертаюсь до вітальні і, так само, не знаходжу їх там. Хвилювання огортає мне. На годиннику майже дванадцята. Я й гадки не маю, де вони можуть бути. Повертаюсь в коридор, аби дістати з сумочки телефон і подзвонити братові. Але в цей момент він вривається крізь вхідні двері. Важко дихає, ніби біг. Помітивши мене, на його обличчі виникає такий жаль і паніка, що я одразу розумію, що сталось щось жахливе.