Розділ 15. Необхідна брехня

Опинившись в салоні авто, Макар вмикає навігатор, готуючись вписати в пошуку мою адресу. Але коли чує її, закриває вікно пошуку на екрані:

- Я знаю цей район, - коротко промовляє і рушає з місця.

Напружуюсь від його слів. Не розумію, він не збирається везти мене додому чи дійсно знає цей район? Але обидва варіанти не на мою користь, враховуючи те, що ми з його друзями живемо поруч і тепер шанси зустріти там Макара чи Лілю зі Штормом зростають в рази.

- Коли ти переїхала? - вириває з думок його голос.

- Не так давно.

- І як тобі? Подобається?

- Так.

- Непогане місце. У мене там друзі живуть.

Від його слів я подавляю в собі бажання зізнатись, що я вже встигла дізнатись про це.

- А до цього де жила? - продовжує розпитувати.

- За містом, - коротко відповідаю, ухиляючись від подробиць.

В мене серце стискається від його допиту. Відхиляюсь на спинку сидіння, намагаючись бути поділі від нього. Мені зовсім не хочеться розповідати про своє минуле, про те, як я жила минулі п'ять років, збираючи себе по крихтах. Бо всі ці спогади повертаюсь той біль, що назавжди закарбувався в грудях, коли я відчула себе непотрібною.

Він кидає на мене короткий погляд, ніби намагається розпізнати мої емоції:

- Чому ти тоді переїхала?

Дратуюсь від його питання. Дійсно чому? Може тому, що ти викинув мене зі свого життя з дитиною під серцем і я мала виживати, збираючи своє зруйноване життя по цеглинках?! Так і хочеться прокричати ці слова, але я стримую емоції, холодно відповівши:

- Були на те причини.

Йому не подобається моя відповідь. Вкриті короткою щетиною вилиці виграють, намагаючись приховати роздратування:

- Я?

Він кидає на мене черговий погляд. Холодний, колючий. От тільки мені здається, що його злість направлена зовсім не на мене, а на себе самого. І мені стає дивно від власних думок — невже він досі не пережив те, що сталось між нами п'ять років тому? Інакше, я не розумію для чого він все це розпитує.

- Зараз це вже не важливо, - з гіркотою в роті промовляю, - то було в минулому.

Мої слова напружують кожен його м'яз. Проте, я намагаюсь не звертати уваги на це і виглядати холодно і стримано. Розмова між нами не клеїться. В повітрі повисає тиша. От тільки я помічаю, що він заглиблюється в свої думки. Стискає кермо так міцно, що я наглядно бачу його обурення від власних думок:

- Хто він? - злісно гарчить.

- Ти про кого? - дивлюсь на нього здивовано.

Невдоволено хмикає, дратуючись від того, що я не розумію про кого мова.

- Мудак той, що приїжджав до готелю...

В пам'яті одразу виринає спогад, коли Дмитро, замість брата, приїхав забрати нас з донькою. Пазл в моїй голові складається в цілісну картину і тепер я розумію, про що питає Макар. Хотілося б мені збрехати і сказати, що за мною приїжджав мій хлопець. Проте лють, що я вловлюю в голосі Макара, натякає мені, що це кепська ідея. Я й гадки не маю чого очікувати від цього чоловіка, тому підставляти Дімку я не хочу. Не вистачало ще щоб в нього були проблеми через мене. Але і відповідати прямо не збираюсь:

- Він не мудак, - категорично зауважую.

- А хто? - продовжує дратуватись, кидаючи на мене пекельний погляд.

От тут мені вже стає страшно. В його очах справжній гнів, що розливається бурхливими темно-синіми хвилями. Наша розмова зайшла зовсім не туди. Загалом, як і всі попередні. Напевно, ми просто розучились розмовляти один з одним.

- Знаєш, мабуть, це була погана ідея - поїхати з тобою... зупини машину, - наполегливо промовляю.

- За дві хвилини вже будемо на місці, - його голос стає більш спокійним, однак я відчуваю, що він просто намагається стримувати емоції.

Моя необхідність вийти з авто зростає з кожною секундою, бо, здається, мені бракне повітря поряд з цим чоловіком. Втримувати емоції важко. Я не можу знаходитись з ним в одному просторі. Просто не витримую.

- Я й звідси можу дійти, - продовжую наполягати на своєму.

От тільки він ігнорує мої слова, і продовжує керувати авто, в'їжджаючи в мій двір:

- Я сказав, що довезу тебе додому, значить довезу.

Від його гарчання повітря в машині стає холодним. Знову німа пауза. Та я навіть рада цьому, бо вже боюсь почути будь-що від нього. Найбільше боюсь, що він продовжить розпитувати мене про особисте. І як виявилось, боюсь недаремно.

- Дитина від нього? - його питання просто як постріл в серце.

Я завмираю, дихати боюсь. Він не має дізнатись про Алісу. Маю збрехати. От тільки як це зробити, якщо він завжди бездоганно розпізнає мою брехню.

- Моє особисте життя тебе не стосується, - намагаюсь приховати паніку, хоча відчуваю як бринить голос.

Він на секунду задумується, ніби звіряючи щось в своїй голові, а потім дає мені зрозуміти, що я зовсім не переконлива:

- Скільки їй років?

Його питання один за одним здіймають всеохоплюючу паніку всередині мене. Я бачу, що він над чимось напружено думає. І я страшенно боюсь його думок, його розмірковувань і висновків, до яких він може прийти. Невже все настільки очевидно?! Невже він зрозумів, що це його дочка, коли побачив її, як про це здогадалась Ліля?!!

Я ковтаю ком в горлі, що заважає дихати. Не можу... ні. Не маю права підставити під удар дитину, коли її батько, схиблений на власній репутації. Він не заслуговує на те, щоб знати правду. Збираю всю волю в кулак і брешу, стараючись звучати переконливо:

- Три.

Не зводячи з нього очей, намагаюсь зчитати його емоції, проте він непроникний. Такий же насуплений і роздратований.

Ніби заглибившись у власні думки, він більше не промовляє ні слова. Я злічую секунди до того моменту, як він зупинить авто біля входу в будівлю. Подумки налаштовую себе тікати звідси і не обертатись, як тільки зупиниться машина.

Проте, коли авто зупиняється і я хапаюсь за ручку дверцят, його гаряча долоня хапає мене і тягне на себе. Ніби в сповільненому фільмі я лечу в його обійми і врізаюсь в широкі сталеві груди. Підіймаю розгублені очі і тільки зараз розумію як небезпечно близько його обличчя до мене. Погляд ковзає на його губи і я боюсь своїх бажань. Хочу відлинути від нього, але не встигаю.