Розділ 14. Страх чи бажання

Світ навколо наче спинився. В моїй голові пульсує лише одна думка - “чому він постійно трапляється на моєму шляху?” Я не можу підпустити його до себе, просто не повинна! Адже боюсь, що не втримаюсь... Мене тягне до нього так сильно, що навіть страшно. Але я маю продовжувати цю боротьбу, маю контролювати себе... Я не хочу вкотре залишитись з розбитим серцем, коли він зі мною награється.

Дівчата уважно дивляться на мене в очікуванні відповіді. Розумію, що зараз все залежить лише від мене. Тому я швидко приймаю єдине правильне рішення в цій ситуації - треба тікати подалі від нього. І як би мені не було прикро прощатись з Аліною і Лілею, я кидаю на них погляд, сповнений провини, і коротко відповідаю:

- Ні, дякую. Рада була побачитись.

Вловлюю здивування і легкий натяк на розчарування на обличчях дівчат. Вони спантеличені моєю відмовою, адже ми добре проводили час разом і здавалось логічним продовжити вечір тим самим складом. Я б з задоволенням погодилась, якби не одне "але", і ім'я цьому "але" - Макар Ольховський.

Мабуть, Таня була б і не проти нової компанії, адже наші запальні танці дозволили ближче познайомились і поспілкуватись з новими знайомими. Та я хапаю її за руку, позбавляючи дівчат змоги вмовити мене чи Тетяну піднятись до їхнього столика. Тягну подругу за собою в напрямку бару.

- Сонь, куди ти летиш? - невдоволено лунає її голос.

- Мені треба додому.

- Що? Ні! Веселощі тільки почалися! - протестує Тетяна.

- Вибач. Ти можеш лишитись, якщо хочеш, але мені вже час, - промовляю, забираючи свій жакет зі стільця.

- Ти можеш пояснити що сталось? - обурюється подруга.

- Не зараз. Напиши, коли будеш вдома, - уникаю відповіді і чмокаю подругу в щічку на прощання.

Знаю, що вчиняю неправильно. Але вмовляти Таню піти з вечірки завчасно — завжди було провальною ідеєю. А мені потрібно встигнути до того, як Ольховський знов захоче мене переслідувати. Я навіть не сумніваюсь, що він просто так не відпустить мене з клубу, тому хочу опинитись надворі раніше, ніж він почне розшукувати мене.

Подумки я вже планую, що зараз сяду в перше таксі, яке стоятиме під клубом. Але не встигаю я вийти на вулицю, як дорогу мені затуляє кремезна статура. Знайомі парфуми вдаряють в ніс і подумки я сварюсь на себе, за те, що довго зволікала і не встигла зникнути.

- Тікаєш? - хижо всміхається, огортаючи мене липким поглядом.

Вся моя швидкість розчиняється і я вже не можу рухатись коли Макар так близько до мене. Мозок кричить про те, що треба тікати від нього якомога швидше. А серце ниє від того, що хоче бути до нього ближче. Проте, я не піддаюсь власним бажанням, що підступно кидають мене в пазурі цього чоловіка.

- Дай пройти, - намагаюсь обійти його.

Але його долоня спиняє мене, лягаючи на стегно. Аби позбутись його гарячого дотику, я роблю крок в іншу сторону, але його друга рука повторює той самий рух. Відчуваю себе в пастці, коли його гарячі долоні міцно тримають мої стегна. Він вдоволено всміхається, а я безуспішно намагаюсь виплутатись з його тенет:

- Відпусти.

- Ні.

- Макар! - суворо наказую.

- Мені подобається, коли ти така вимоглива, - його низький голос проходить крізь всю мене і здіймає бажання, яке мене лякає.

- Я маю йти, - більш наполегливо промовляю.

Він примружує очі, вдивляється в мене, ніби намагається розпізнати справжні мотиви моєї втечі, а потім хапає за руку:

- Тоді підемо разом.

Він розвертається і тягне мене за собою. Я настільки шокована цими діями, що не одразу розумію його наміри. І тільки опинившись на вулиці, я розумію, що він веде мене на паркувальний майданчик.

- Куди ти мене тягнеш? - невдоволено промовляю, безуспішно намагаючись вирвати свою руку з його долоні.

- До машини, - коротко відповідає, навіть не обертаючись.

- Не треба, я таксі викличу.

- Ще чого! Сам відвезу.

- Куди? - налякано питаю.

Він різко обертається і я врізаюсь в його груди. Проте, одразу ж роблю крок назад, збільшуючи відстань між нами. Його темний погляд огортає мене і повітря навколо нас стискається.

- Хотів би до себе... - лунає його оксамитовий голос, що здіймає мурахи на шкірі, - але відвезу куди скажеш.

Тиша нависає над нами і тільки гупання мого серця повертає мене з марева його очей.

- Мені потрібно додому, - невпевнено заявляю.

- Добре, - коротко відповідає, але я вловлюю легке розчарування в його голосі.

Він продовжує прямувати до машини й веде мене за собою. Тільки коли ми опиняємось біля дверцят і нам потрібно розімкнути долоні, для того щоб сісти всередину, я помічаю, що весь цей час ми тримались за руки. І мене лякає те, що я, сама того не помічаючи, підпускаю його ближче до себе. Стоячи перед дверцятами його авто, в мене виникає новий сумнів. Це кепська ідея — залишатись з ним наодинці, але, можливо, мені вдасться вмовити його залишити мене в спокої?

Чи то я дійсно повірила, що здатна на це, чи то кілька коктейлів додали мені дивакуватої рішучості, але мені захотілось обернути цю ситуацію на свою користь. Збираю всю свою сміливість і опускаюсь на сидіння авто. Спостерігаю як Макар обходить машину і сідає за кермо.

Напружено видихаю. Нерви на межі. Серце вистукує так швидко, що дихати важко. І єдине, на що мені доводиться сподіватись — це на те, що я не пожалкую про цю поїздку.