Розділ 11. Спогади

Зупинившись біля ліфта в фойє готелю, Макар натискає кнопку виклику. Я обертаюсь навколо, помічаю людей і мені не так страшно знаходитись поруч з цим чоловіком. От тільки коли приїде ліфт, нам доведеться залишитись вдвох. А я цього несамовито боюсь. Не знаю що мене лякає більше — його бажання бути ближче чи моя втрата контролю над собою. Я не хочу давали волю слабкостям, як це сталось під час нашої зустрічі на конференції. Тоді я дозволила йому наблизитись лише тому, що була спантеличена і розгублена його появою в моєму житті. Зараз же я готова протистояти і не дати йому забрати владу над собою. Принаймні мені здається, що готова...

- Куди ми прямуємо? - напружено питаю, аби хоч якось дізнатись його плани.

- В мій кабінет, - коротко відповідає.

Двері ліфта відчиняються і він впевнено крокує вперед. Мені зовсім не хочеться до нього в кабінет, тому я квапливо промовляю, не поспішаючи йти за ним:

- Може зробимо кілька кадрів в фойє? Тут чудове освітлення.

Він вдивляється в мене і питає рівним, але одночасно схвильованим тоном:

- Ти мене боїшся?

- Ні, - одразу ж відповідаю, і тільки почувши свій голос, розумію наскільки я нервую.

- Тоді заходь, - промовляє, притримуючи двері, що вже збирались зачинитись.

Ковтаю ком в горлі. Мабуть, варто звикати, що всі мої спроби якось завадити планам Макара розбиваються вщент. Несміливо крокую всередину. Розвертаюсь до дверей обличчям, залишивши між нами достатню відстань. Він здивований моїм бажанням бути подалі від нього, але ніяк це не коментує. Натискає кнопку потрібного поверху. Двері зачиняються і ліфт підіймається. Ми їдемо недовго і весь час ніхто з нас не порушує тишу. Макар розслаблено стоїть осторонь, задумливо вдивляючись в наше відображення на блискучій поверхні дверцят.

Коли ліфт спиняється, він виходить і крокує довгим коридором. Я навіть трохи розгублена його байдужістю. Чомусь мені здавалось, що від нього варто очікувати провокацій, дотиків, хоча б питань про Алісу, адже я бачила, що він був здивований дізнатись, що в мене є дитина. Але від нього жодної реакції. Цілковите мовчання і байдужість. І це неабияк мене дивує. Виходжу з ліфта і прямую за ним. Може дізнавшись, що в мене є дочка, він залишить всі спроби зробити мене своєю іграшкою? Може той факт, що в мене є дитина, зможе відштовхнути його від мене? Мені хотілося б, щоб так і було. Але десь глибоко в душі відчувалось розчарування, наскільки швидко зникло його бажання повернути мене.

- Прошу, - відчиняє переді мною двері в просторий кабінет.

Я кидаю на нього короткий погляд і несміливо переступаю поріг. Мінімалістичний стиль кімнати гармонійно співіснує з лаконічним зовнішнім виглядом Макара. Посеред кімнати стоїть письмовий стіл з комп'ютером. Праворуч височенні, до самої стелі, шафи, повністю заповнені книжками. Ліворуч від входу розташувався затишний диван з кріслом, які розділяв невеличкий столик.

- Як тобі? - питає, коли проходить повз мене, зачинивши за собою двері.

- Гарно, - коротко відповідаю, відчуваючи як спекотно стає в цій кімнаті від того, що ми тут лише вдвох.

Він стає переді мною, не зводячи очей. Поглядом стискає невидимі кайдани на моїх руках і ногах, унеможливлюючи рухи. Думками, я бажаю втекти звідси якнайшвидше, але тіло не слухає мене. Тільки зараз я помічаю зміну настрою Макара. Його холодність тане і на обличчі читаються перші прояви емоцій. Я відчуваю серйозність в його погляді і розумію, що ігри в незнайомців скінчились.

- Значить, у тебе є донька?! - скоріше не питає, а констатує факт.

Але я боюсь навіть ступати на доріжку цієї теми:

- Ми тут не для цього.

- А для чого? - робить крок до мене.

Стає нестерпно спекотно. Це все він. Жар його тіла неправильно діє на мене. Мені стає так гаряче, що хочеться скинути з себе весь одяг. Проте, я одразу ж подумки сварю себе за таке бажання.

- Можна зробити фото біля шафи з книгами, тут дуже гарний ракурс, - ігнорую його питання.

- Ти заміжня? - суворо питає.

Його питання збиває з пантелику:

- Що?

- Хто він? - не збавляє напруженого голосу.

Відкашлююсь. Я розумію, що йому зовсім не складно буде перевірити всю юридичну інформацію про мене, тому в мене навіть не виникає думки брехати йому:

- Моє особисте життя тебе не стосується. Може вже почнемо працювати? - наполегливо намагаюсь змінити тему.

Він замислюється на мить. Мені здається, що зараз він знову почне розпитувати, але ні. Розвертається і прямує до шафи з книгами. Він стає прямо, вирівнявши спину. Я берусь за фотоапарат і починаю робити фото. Налаштуватись на робочий лад не вдається. Серце гупає, руки тремтять. Перебувати з цим чоловіком в одній кімнаті — неабияке випробування. Але я намагаюсь його витримати.

Переглянувши пару фото, мені зовсім не подобається результат. Роблю ще кілька кадрів. Все одно, результат зовсім не той, який потрібен.

- Може хоч всміхнешся? - несміливо пропоную йому, адже якось незвично переходити на спокійний лад в нашому спілкуванні.

- Немає причин всміхатись.

- Спробуй згадати щось смішне, - пропоную те ж саме, що й деяким своїм клієнтам, коли в них немає настрою.

Макар довго стоїть, не відпускаючи суворість зі свого обличчя. І я вже втрачаю надію, що в нас вдасться хоч одне вдале фото. Однак, за кілька секунд на його обличчі з'являється тепла невимушена посмішка, така невагома і щира, що мені здається він згадав щось дійсно приємне.

- Так вже краще, - радісно промовляю і роблю кілька кадрів.

Вдивляюсь в маленький екран камери, переглядаючи світлини. Фото виходять ідеальними.

Помічаю як він наближається до мене. Стає поруч. Я розвертаю камеру до нього, аби показати фото:

- От бачиш, це вже набагато краще. До такого власника готелю з теплою гостинною усмішкою неодмінно схочуть приїхати гості.

От тільки Макар навіть не звертає увагу на камеру, вивчаючи мене уважним поглядом. Фотосесія його зовсім не цікавить. Спостерігаючи як я вглядаюсь в екран камери, він промовляє своїм низьким бархатним голосом: