Розділ 9. Знайомство

Макар

Переглядаю папери, аби переконатись, що все в порядку. Це щось нове для мене. Ніколи не захоплювався готельною справою. Аж тут кілька років тому вів справу про банкрутство минулого власника цієї будівлі. І чимось вона мене зачепила. Викупивши це приміщення, мені захотілось створити щось своє, унікальне. Навіть дивно було приміряти таку роль на себе. Як адвокат, я звик знищувати, ділити, забирати. Аж тут треба було будувати. Пару років кропіткої праці і готель вже готовий зустрічати гостей.

Кидаю погляд на годинник. Мабуть скоро має прибути Соня. Отримавши деяку інформацію про позаштатного фотографа конференції, що відбулась пару днів тому, я зрозумів чим вона займається. І хоча наша з нею минула розмова зайшла в глухий кут, проте я здаватись не збираюсь. Ідея запросити її на роботу виникла одразу ж, як чудовий привід побачити її. Впевнений, вона буде здивована нашій зустрічі, тому нехай зараз розслабиться і спочатку попрацює в готелі. А нашу з нею зустріч я залишив на десерт.

Від думок відволікає ручка дверей мого кабінету, яка повільно опускається. Я підіймаю погляд, здивований тим, що хтось наполегливо намагається відкрити двері, хоча це й не вдається. Не звик, що до мене заходять без стуку, тому зацікавлено слідкую за входом. Нарешті замок піддається і двері повільно розчиняються.

Коли вони відкриваються, я помічаю на порозі маленьке дівча з довгим каштановим волоссям і великими, як в оленяти, очима. Вона оглядає зацікавленим поглядом кабінет, а коли помічає мене, лише коротко всміхається:

- Привіт.

Дивуюсь їй. Таких гостей в мене ще ніколи не було.

- Привіт, - коротко відповідаю, продовжуючи спостерігати за нею.

Вона входить в кабінет, розглядаючи все навколо і більше не звертає на мене увагу. Чия це дитина я уявлення не маю, але поводить вона себе сміливо, ніби в себе вдома.

Підходячи до столу, вона кидає на мене черговий погляд, сором'язливо всміхнувшись. Стає поруч з моїм кріслом і заглядає в папери, вдивляючись в таблиці і графіки. Я все очікую, що зараз в кабінет загляне хтось з батьків дівчинки і забере її. Проте в коридорі тиша, що натякає мені про те, що дитина тут сама.

- Ти хто? - питаю.

- Я Аліса, - відволікається від паперів і дивиться на мене ясними блакитними очиськами.

- Ти тут сама?

- Ні, з мамою.

- І де твоя мама?

- Працює.

Зітхаю. Тільки набрав персонал, а вони вже нахабніють. Треба, мабуть, провести бесіду про те, щоб не брали з собою на роботу дітей. Це вже зовсім нахабство, коли діти самі по собі блукають готелем.

- Так, - зітхаю і встаю з-за столу, - треба знайти твою маму.

- Я теж люблю малювати, - ніби не чує мене, промовляє мала, все ще зацікавлено розглядаючи графіки і діаграми на столі.

- Радий за тебе, - байдуже відповідаю, - ходімо.

От тільки мала чи не чує, чи вперто ігнорує моє бажання вивести її з кабінету.

- От дивись, - вона відкриває альбом, що весь час тримала в руках і починає показувати, - це квіти... а це садок і моя вихователька у вікні... а це замок, я його вчора намалювала. Тут ми з мамою принцеси і тато-принц. А це кімната цього готелю...

- Добре, молодець, - підганяю її, - пішли вже, твоя мама, мабуть, буде тебе шукати.

Ці слова змушують дівчинку відволіктись від свого альбому і підняти на мене очі:

- Мама сказала, щоб я чекала її біля Катерини, але мені було так нудно...

- Якої Катерини? - випитую, аби дізнатись куди вести дівчинку.

- Така гарна... вона працює за високим столом біля входу.

В цьому описі впізнаю рецепцію, хоча ще достеменно не знаю персонал, тому уявлення не маю як звуть дівчину, що там сьогодні працює.

Виводжу малу з кабінету, зачиняю двері. Ми крокуємо з нею довгим коридором в напрямку ліфта.

Подумки обурююсь. Це ж треба, замість того щоб займатись справами, витрачаю час на роль няньки!

- А як тебе звуть? - цікавиться мала.

- Макар, - коротко відповідаю.

Дівчинка спиняється і починає сміятись. Я обертаюсь і здивовано дивлюсь на неї.

- Ні, - широко всміхається, - немає такого імені!

- Є!

- Немає! - продовжує сміятись, - Макар... я ніколи не чула такого імені.

- Це не означає, що його немає, - роздратовано зауважую і натискаю кнопку виклику ліфта.

Але як тільки мала помічає мій рух, вона налякано дивиться на дзеркальні двері і її посмішка вмить зникає:

- Ой!

- Що не так? - ще більше дратуюсь, в очікуванні чергового її приколу.

- Я боюсь, - наляканими величезними очима свердлить двері, що от-от розчиняться.

- Це просто ліфт, нічого страшного.

- Ні, - вона насторожено робить крок назад.

- А як ти на третій поверх потрапила?! - дратуюсь, проте змушую себе заспокоїтись, аби не налякати її, бо потім доведеться ще й її сльози витирати.

- Сходами... - розгублено промовляє.

Ну от за що мені це все? Розумію, що добровільно вона в ліфт не зайде. А силою я її, тим паче, тягти не збираюсь.

- Добре, пішли сходами, - видихаю, аби трохи спустити пар.

Йду далі по коридору, а вона слухняно плететься за мною, все ще насторожено дивлячись на ліфт. Як тільки підходимо до сходів, я впевнено крокую, от тільки обернувшись, спостерігаю як дівча повільно спускається, тримаючись обома руками за поручні. Напружено видихаю, відчуваючи як нова хвиля роздратування огортає мене. Таким темпом ми будемо спускатись півгодини. І де вона взялась на мою голову?!

- Ти можеш швидше? - підганяю її.

- Ні, тут високо. Я швидко спускаюсь лише коли мене тримають за руку.

Закочую очі. Це просто якесь знущання! Але я бажаю якнайшвидше сплавити цю дрібноту й повернутись до справ. Підіймаюсь на пару східців і простягаю їй руку. Вона вкладає маленьку долоньку в мої пальці. Тримаючись міцно, вона дійсно починає сміливіше і швидше спускатись.

Опинившись в фойє, ми прямуємо з нею до рецепції, тримаючись за руки. Долоня малої постійно вислизає з моєї руки, бо крокую я значно швидше, ніж вона. Проте, мала не відпускає і тримається за мене, ніби це стимулює її швидше рухатись.