Розділ 7. Небезпечний азарт

Софія

Помішуючи макарони на плиті, я готую вечерю, поки Аліса щось наполегливо вимальовує на аркуші паперу. Думками я далеко. Постійно переношусь в нашу вранішню зустріч з Макаром. Обурення і розпач огортають мене, коли я думаю про те, що він знов хоче використати мене в своїх цілях. Однак, десь там на дальніх полицях мого серця жевріє надія, що він, все ж таки, щось до мене відчуває. Щось більше, ніж звичайна розпусна хіть. Я запевняю себе, що це лише наївні сподівання, якими я знов заганяю себе в його тенета. Та все ж розумію, що мені не вистачило п'яти років, аби остаточно його розлюбити.

Телефон озивається новим викликом. На екрані ім'я відомого в місті програміста, який створює сайти для нових магазинів. Ми раніше з ним співпрацювали, я робила фото для його сайтів. Тому, впевнена, що він дзвонить стосовно нового замовлення, я беру блокнот і ручку, аби записати деталі, й підіймаю слухавку.

Після короткого привітання я вислуховую пропозицію роботи:

- ...цей готель вже працює, але урочисте відкриття буде за пару тижнів. До цього моменту мені потрібно буде закінчити з сайтом. Тому треба щоб ти якнайшвидше, краще навіть завтра, зайнялась цим.

- В мене завтра одна фотосесія ввечері, - промовляю, переглядаючи свій розклад, - я можу все зробити в першій половині дня.

- Супер. Тоді я дзвоню замовнику і кажу, що ти завтра зранку будеш у них. До речі, за терміновість подвійний гонорар.

- Чудово, - вдоволено відповідаю.

Ми завершуємо розмову і я повертаюсь до приготування вечері, подумки плануючи завтрашній день.

- Мамо, дивись який я замок намалювала! - Аліса підходить і демонструє мені свій малюнок.

- Який гарний, - захопливо розглядаю дитячу творчість, - а це принцеси?

- Так, це ти, - водить по паперу маленьким пальчиком, - а це я. Це мій цуцик...

Всміхаюсь, бо цуценя на кожному малюнку доньки — це вже маленька традиція. Адже її найбільша мрія — мати собаку.

- А це хто? - показую на принца в кутку малюнку, очікуючи що вона вкаже на свого дядька.

- А це мій тато, який повернувся до нас і став принцем.

Слова доньки боляче вдаряють в груди. Я не брехала дитині. Коли настав той день, і вона спитала про свого батька, я відповіла, що він далеко, в нього тепер інше життя. Навряд чи трирічна дитина могла б зрозуміти мою розповідь. Проте, я не хотіла оманювати її й розказувати вигадки про батька-героя, який відсутній в нашому житті, бо рятує світ, або, ще гірше - вигадувати, що він помер. Я сподівалась, що вона все зрозуміє коли виросте. От тільки зараз я бачу, що моя розповідь не минула безслідно. Але сьогодні я, як ніколи, не маю сил розмовляти про її батька.

- Доню, - голос бринить, але я намагаюсь бути впевненою, - ти у мене дуже талановита. Малюнок дуже гарний.

Аліса гордовито всміхається і продовжує милуватись малюнком.

Нашу ідилію порушує звук дверей, що відчиняються. Донька кидає погляд в коридор і радісно вигукує:

- Сашко приїхав, - вона радісно вибігає в коридор.

Я прямую за нею. Спостерігаючи як брат зачиняє за собою двері, я помічаю два величезні пакети в його руках.

- Хто це мене тут зустрічає? Мала дзиґа? - радісно цікавиться брат, помітивши як Аліса тулиться до нього, - тримай.

Він простягає мені пакети і я ледь не хилюсь додолу від того, наскільки вони важкі. Він підхоплює малечу на руки і розпитує про її день, а я розгублено питаю його:

- Що це?

- Купив трохи продуктів. Я ж вас іноді об'їдаю, тому вирішив допомогти.

Зводжу брови, здивована його словами. Раніше брат просто забігав на обід або вечерю і не замислювався про продукти. Максимум — купував солодощі Алісі. Але я й сама навіть не задумувалась над тим, щоб щось від нього вимагати. Мені було не важко приготувати щось смачненьке. Навпаки, я намагалась приготувати одну з його улюблених страв і написати йому про це, аби в нього був зайвий привід навідати нас. Я знала, що він працює на двох роботах, мріє про машину і ще немаленьку кількість бажань. Тому його ідея економити і збирати кошти здавалась мені цілком розумною. Тим паче, після його попередніх пригод з азартними іграми.

Я прямую до кухні і починаю розбирати пакети. Проте, чим більше продуктів я викладаю, тим більше мене огортає розгубленість. Дорогі сири, вишукані делікатеси, іноземні ласощі. Я розумію, що в цих двох пакетах чи не половина його місячної зарплатні.

- Ну що, сістер, нагодуєш? - усміхнено заходить брат на кухню.

Але в мене забагато питань, тому я насторожено питаю:

- Звідки все це?

- З магазину, - всміхається, ніби я безглуздість питаю, - чи ти думаєш, що я пограбував підпільний склад?

Мене починає дратувати його веселість, адже думками я повертаюсь в ті часи, коли він грав в карти.

- Я серйозно питаю, - дратуюсь, - звідки гроші?

- Звідки-звідки, заробив! - ображено відповідає, невдоволений моїми питаннями, - чи ти забула, що я працюю? Може ти вже нагодуєш мене, чи мені краще піти щось за рогом перекусити?

Невдоволено зітхаю. Розвертаюсь і накладаю вечерю на тарілки. Однак, мене все більше напружує його бажання змінити тему розмови.

Розклавши вечерю на столі, я кличу Алісу. І поки вона ще не прийшла з іншої кімнати, я продовжую розпитувати брата:

- Мені здавалось ти збирав гроші на машину...

- Я й зараз збираю, - коротко відповідає, - просто в мене з'явилась ще одна темка підзаробити. І як бачиш, виходить непогано.

- Не робота, а темка? - кривлюсь, бо саме це слово мене вже насторожує.

- Ну, так, - продовжує наминати вечерю, - не переживай, все буде норм.

Саме ці його слова ще більше підсилюють мою тривогу. Він не розповідає ніяких подробиць, а значить йому є що приховувати:

- Я сподіваюсь, ти більше не гратимеш в карти, - суворо промовляю.

- Сонь, ти що?! Я ж тобі обіцяв! Тим паче, це вже минуле століття. Зараз гроші інакше працюють.