Розділ 6. Втома від самотності

Макар

От що це за жінка така?! Відчуваю себе просто якимось маніяком. Схиблений на ній на всю голову.

Якби мені кілька років тому хтось сказав, що я буду зацикленій на одній єдиній жінці в своєму житті, я б лише добряче посміявся. Всі ці казочки в кохання й ігри в сім'ю нагадували мені якийсь квест, в якому люди просто намагались втекти від самотності. А мені цього не треба було. Я ніколи не боявся бути самотнім. Навіть навпаки, час наодинці з самим собою завжди наштовхував мене на якісь ідеї, глибокі думки, висновки. От тільки коли Соня зникла з мого життя, моя самотність стала для мене покаранням. Це ніжне дівчисько зводило мене з розуму, приходячи в кожне моє сновидіння. Лягаючи в постіль, мені ввижався квітучий запах її волосся на подушках. В кожній дівчині, що пускала мені бісики чи всміхалась, я намагався розгледіти її риси обличчя.

Вона ніби забрала всі фарби життя разом з собою. Без неї все сіре, одноманітне... Навіть мої життєві цілі, які раніше здавались єдиним, що мене турбує, просто розчинялись на фоні великих блакитних очей і чарівної усмішки цієї білявки.

Всі п'ять років я тримав її образ в голові. Не міг забути. Дізнавшись, що вона з'їхала з квартири, я шукав її по всьому місту. Потім дізнався, що вона переїхала і тоді коло пошуку значно розширилось. І це значно ускладнило все. Я навіть не очікував, що через стільки років ми зустрінемось ось так випадково. Коли пробив всіх журналістів заходу, знайшов серед них одну єдину Софію, от тільки була вона під іншим прізвищем. Невже вона вийшла заміж? Від цієї думки якась колючка скрутилась в грудях. Демченко... дурнувате прізвище, їй зовсім не личить. Але байдуже... навіть якщо вона заміжня, це мене не зупинить. Вона все одно буде моєю!

Поки мої люди займались пошуком інформації на Софію Демченко, всидіти не було сил. Дізнався, що вона іноді працює в одній студії міста. А коли подзвонив і спитав коли вона буде там наступного разу, то виявилось, що вона вже там. Вдача та й годі! Мені вистачило кілька хвилин і пару перетинів перехресть на червоне, аби опинитись там до того, як вона залишить студію. От тільки поговорити нам знову не вдалось. Чомусь я стаю аж занадто емоційним поруч з нею. Втрачаю контроль. І чергова спроба поговорити з нею стала провальною.

Вдивляюсь в далечінь, стоячи на балконі найвищого поверху житлового комплексу. Сам не знаю чому, але після невдалої розмови з Сонею, хотілось з кимось поділитись. Тому не зволікаючи, поїхав до друга, який був дуже здивований мене бачити, враховуючи те, як вдало я завжди оминаю будь-які дружні посиденьки.

- Тримай, - обертаюсь і бачу як Шторм простягає мені вже відкриту пляшку пива, заходячи на балкон.

Забираю її з його рук і роблю ковток. Холодний напій охолоджує тіло, але не голову.

- Адвокат, що за хрінь з тобою відбувається? - в його голосі відчувається занепокоєння.

- Чесно? - сумно питаю, - я й сам не знаю...

- Хм, а я сподівався тебе це омине... - розчаровано всміхається.

- Ти про що?

- Сам знаєш про що, - дивиться на мене вперто, - це ж все через ту дівчину?

Опускаю голову і не знаю що й сказати. Багато років ми з ним не підіймали цю тему. Лише коли Соня зникла, Шторм допомагав мені її шукати, а Ліля посприяла тому, щоб у жодного слідака не залишилось ні краплини підозр на неї. Але відтоді я більше ніколи не обговорював своє особисте життя з друзями. Протягом довгого часу просто переживав це в собі, навіть тоді, коли вони намагались розпитати і допомогти, я просто закрився і метався в своїх думках, як душевно хворий.

- Можеш не відповідати, і так все видно, - продовжує друг, - слухай, може вона з країни виїхала? Давай я іноземні зв'язки підключу, у мене є деякі контакти....

- Не треба, - заперечую.

Він кидає на мене черговий погляд, от тільки цього разу його занепокоєння переростає в роздратування:

- А що мені, дивитись як ти сохнеш досі за нею? Макар, скільки можна? Вже стільки років пройшло! Навколо повно гарних дівчат...

Друг починає читати мені нотації, що треба повертатись до життя, звертати увагу на інших жінок. І я вкотре згадую чому не зустрічаюсь з друзями.

- Я знайшов її, - обриваю промову друга.

Він замовкає. Легкий подив читається на його обличчі, але потім він відвертається і задумливо дивиться на захід сонця за горизонтом:

- От тільки ти зараз не з нею, а тут, зі мною... - сумно констатує, - значить, все паршиво?

Він повертає на мене погляд в очікуванні відповіді. Та відповідь і так очевидна.

- Впораюсь, - невдоволено гарчу, підкріплюючи його припущення.

- Ех, Адвокате! А казав, що не народилась ще та, за якою ти бігатимеш, - хитро всміхається і хлопає мене по плечу.

Вловлюю легку насмішку, але Шторм правий. Почути свої ж слова з його вуст, це як перенестись на п'ять років назад, коли я був настільки наївним, що вірив в те, що моя невеличка афера щодо стосунків з Сонею, не переросте в щось більше, щось настільки глобальне, що затьмарить собою все.

З кімнати лунають швидкі кроки. Маленькі босі ноги швидко біжать по кахлю і наближаються до нас, привертаючи наші з другом погляди. І за мить на порозі з'являється донька Шторма.

- Татку! - помітивши батька, вона кидається до нього в обійми.

Він нахиляється до неї і бере на руки. Мала пригортається до його широких грудей і здається зовсім крихітною на фоні кремезного Шторма.

- Може привітаєшся з дядьком Макаром? - розімкнувши обійми, але так і випускаючи її з рук, питає у доньки.

Вона кидає на мене погляд, ніби лише щойно помітила мене.

- Привіт, - сором'язливо промовляє.

- Привіт, - усміхнено відповідаю і про себе відмічаю наскільки швидко ростуть діти, що лише дивлячись на них, розумієш як швидко плине час і минає життя.

- Щось ви сьогодні довго, - зауважує Шторм, - кудись ходили?

- Так, - починає захопливо розповідати дівчинка, жестикулюючи руками, - ми були на майданчику, де вчора зустріли Алісу... нам тоді було так весело разом. Ми робили з нею слоників, жирафів з піску... а потім пішли їсти піцу...