Розділ 4. Копія

Переді мною стоїть Ліля, - та сама наречена, на весіллі якої, ми з Макаром колись були присутні. Вона майже не змінилась за роки, що ми не бачились. Хоча мені було незвично бачити її з меншою кількістю макіяжу і в звичайному одязі, а не в розкішній весільній сукні.

Здивування дівчини поступово змінилось на широку посмішку:

- Не можу повірити! - захопливо промовляє, - стільки років не бачились. Як ти?

Веселий настрій дівчини передається й мені. Не дивлячись на те, що ми бачились лише один раз, наше знайомство запам'яталось мені теплим і веселим. Тому я навіть зраділа нашій неочікуваній зустрічі:

- Добре. А ти як? - все ще не можу повірити в те, що бачу її перед собою.

- Чудово. Ось вийшли з донькою прогулятись. Вона обожнює цей майданчик, - Ліля повертає погляд до пісочниці, де граються дівчата.

- Так, він цікавий, - погоджуюсь, - ми нещодавно сюди переїхали і теж вподобали це місце...

Але я припиняю свою промову, коли помічаю як змінилось обличчя Лілі. Вона вже не всміхається. Уважно спостерігаючи за дітьми, вона над чимось інтенсивно думає. Мене трохи насторожує її реакція. Але не встигаю я поцікавитись в чому справа, як вона розгублено питає:

- Це твоя дочка?

Щось в її голосі помінялось. Я відчула в ньому напруженість і це змусило мене насторожитись.

- Так, - коротко відповідаю, і намагаюсь зрозуміти її реакцію на мою дитину.

- Соню, - вона повертає на мене погляд і тільки зараз я помічаю наскільки вона вражена, - це ж...

Вона закриває рот рукою, переводячи погляд то на мене, то на Алісу. І я розумію все без слів. Але мені треба переконатись в своїх здогадках, проте так, щоб не видати себе:

- Що? - твердо промовляю, хоча це звучить не як питання, а як нетерпляче прохання продовжити.

Вона нахиляється ближче до мене, щоб нас ніхто не почув, і майже пошепки питає:

- Це дитина Ольховського?

В мене серце падає в п'яти. Її емоції, її слова — все підтверджує мої здогади. Але я не розумію що саме наштовхнуло її на подібні думки.

- Звідти ти... - мій голос зникає від хвилювання.

- Та вона ж просто його копія! - вигукує Ліля.

Однак, вона промовляє це голосніше, привертаючи увагу дівчаток. Її донька питає допитливим голосом, продовжуючи ліпити фігурки з піску:

- Мамо, а що таке копія?

Голос дитини повертає Лілю в реальність. Опанувавши своє здивування, вона пару секунд думає, а потім відповідає:

- Це щось, або хтось дуже схожий, - вона робить крок і стає зовсім поруч біля пісочниці, - от дивись, цей равлик дуже схожий на того, тобто він майже його копія.

- А, зрозуміло, - продовжує дівчинка, - а ми з Алісою копії?

Дівчатка майже одночасно підіймають обличчя на Лілю. Я не знаю що вона відчуває зараз, але мене просто розриває зсередини. Я розумію, що моя таємниця стає цілком прозорою для тих, хто хоч колись зустрічався з Макаром.

З пісочниці визираюсь дві дівчинки, абсолютно різні за зовнішністю. Аліса успадкувала смагляву шкіру і каштанове волосся. Всі знайомі жартома казали, що вона не моя дочка, бо зовсім на мене не схожа. Донька Лілі була золотоволосою блондинкою, чим нагадувала мені свого батька, проте її обличчя було більше схоже на маму. Дівчатка зацікавлено очікували на відповідь Лілі. Я відчувала як їй було дивно дивитись і порівнювати дітей двох кращих друзів.

- Ні, зайчику, ви різні, - нарешті знаходить правильні слова Ліля, - але кожна з вас по своєму гарна і особлива.

Дівчатка не дуже вдоволені її відповіддю, бо починають розказувати одна одній, що насправді в них багато спільного, перелічуючи улюблені казки і мультики. Не дуже розуміючи значення слова, їм дійсно хотілось би бути копіями одна одної. Вони продовжують гратись в піску і спілкуватись між собою, в той момент як Ліля розвертається і прямує до мене. Її погляд уважний і вдумливий.

- Присядемо? - вона запрошує мене присісти на лаву в кількох метрах від пісочниці.

З острахом погоджуюсь. Розумію, що зараз буде важка для мене розмова, але я маю переконати її нічого не говорити Макару, хоча й не впевнена, що мені це вдасться. Адже не дивлячись на теплі стосунки, близькими подругами ми не були.

Сідаємо на лаву і кілька хвилин мовчимо. Я намагаюсь підібрати слова, але ніби розучилась розмовляти. Однак Ліля першою починає розмову, все ще спостерігаючи за дівчатами:

- Вибач мене за мою реакцію, - промовляє винуватим голосом, - насправді це не моя справа. Просто я й досі шокована. Макар ніколи не розповідав ні про тебе, ні про доньку...

Ковтаю ком в горлі, що заважає говорити. І насилу знаходжу сміливість, аби зізнатись:

- Він не знає...

Мої слова змушують її перевести погляд з дітей на мене. Вона просто блідне на очах від мого зізнання. І тільки її мовчання надає мені сил продовжити:

- Лілю, я розумію, що ви з ним друзі. Але я прошу тебе, не кажи йому нічого. Він не має дізнатись...

Відчуваю як голос бринить, а до очей підступають сльози. Вона помічає мою реакцію і її погляд стає м'яким, теплим, навіть співчутливим.

- В мене просто немає слів... - розгублено промовляє.

- Я дуже прошу тебе... - вже не в силах стримати сльози, - як мати...

Мені страшно від однієї лише думки, що Ольховському стане відомо про Алісу. Я переконалась, що насправді зовсім не знала того Макара, в якого закохалась. Він схиблений на своїй репутації. У нього чудова робота, омріяна посада, заможна дівчина і впливовий тесть. Як він поставиться до своєї позашлюбної дитини, яка може зіпсувати його “бездоганну” репутацію, я навіть думати боюсь. Сьогодні я переконалась, що він має все, про що мріяв і мене до мурах лякає думка, що він розцінить появу доньки в своєму житті як загрозу його авторитету.

Ліля бачить мій стан і більше нічого не промовляє. Вона відкриває мені свої обійми, і я не втримуюсь. Пускаю кілька сльозинок на її плечі. Дивно, але попри те, що ми не бачились кілька років, між нами збереглись теплі і щирі стосунки.