Розділ 2. Незабуті почуття

Софія

Мене ніби струмом вдарило, коли я побачила його перед собою. Серце спинилось, дихання стихло, а очі наполегливо шукали хоча б одну ознаку, що це не він. Я сподівалась, що це міраж, але ні... Цей темно-синій крижаний погляд не властивий нікому, окрім нього. Здається, з роками його риси обличчя стали ще суворішими і гострішими. Вишукані парфуми били в ніс, чим бентежили мої, і без того, заплутані думки.

Я стільки років переховувалась від нього! Сподівалась, що більше ніколи не побачу цього чоловіка. Проте, варто було повернутись в місто і я тут же з ним зустрілась.

Долоню обпікає гарячий дотик його шкіри. Обережно забираю руку і лише це дозволяє мені по-тихеньку прийти до тями. Він шокований не менше за мене нашою зустріччю. Краєм ока помічаю ще одну пару очей, які уважно мене розглядають. Недалеко від нас сидить Ірина в суворому діловому костюмі і уважно спостерігає за нами. Вона трохи змінила свій відвертий розкутий стиль на діловий костюм. Колись довге чорняве волосся стало значно коротшим, проте я б впізнала її, незалежно від того, як вона удосконалила свою зовнішність. Адже цей погляд... сповнений зверхності і ненависті, він зовсім не змінився з роками. Проте, щось нове додалось до цього погляду, схоже на жалість. Однак, я не заглиблювалась в роздуми про цю жінку, бо переді мною стояв той, через кого все повітря зникло з моїх легень.

Мені стає ніяково через надмірну увагу до себе і я пригадую, що мені краще триматись подалі від цих двох.

- Дякую, - збентежено відповідаю і розвертаюсь, аби піти.

Проте груба чоловіча долоня хапає мене за зап'ястя обережно, але міцно.

- І все? - голос Макара змушує мої ноги прикипіти до підлоги, - ми не бачились п'ять років...

Дивлюсь на нього і не можу розпізнати його емоцій. Обличчя суворе, як завжди, проте в погляді читаю роздратування. Цікаво, чого він очікував — дружніх обіймів? Пройшло немало часу з моменту нашої останньої зустрічі, а я щойно відчула всю ту біль коли почула, що між нами все скінчено... ніби й не було тих років нарізно.

- Я маю йти, - промовляю, все ще сподіваючись врятуватись від нього.

Він здивований моєю поведінкою, так само як і я його. Проте, він швидко опановує емоції і промовляє так, що це більше схоже на наказ, а не на прохання:

- Нам потрібно поговорити.

Від його слів серце падає в п'яти. Уявлення не маю про що нам з ним розмовляти. Невже навіть через роки він здатен пригадати мені про злочин, свідком якого він став? Невже він здатен здати мене поліції через те, що я вкрала каблучку заради порятунку брата? Від цих думок мені стає зовсім недобре. І я намагаюсь вигадати хоч якийсь привід, аби втекти від нього.

- Я не можу, мені потрібно працювати, - показую на фотоапарат, нагадуючи в першу чергу собі задля чого я тут.

- Я не заберу багато твого часу, - холодно промовляє і стискає міцніше мою руку.

Він вже збирається рушити з місця і потягти мене за собою. Але лунає голос за його спиною:

- Макар Дем'янович, добрий день. Дозвольте відрекомендувати вам...

- Не зараз, - роздратовано гарчить Макар.

Кілька чоловіків в ділових костюмах, що очікували на розмову з ним, одразу ж стають серйозними. Вони помічають руку Макара на моєму зап'ясті і збентежено спостерігають як він крокує подалі від них і тягне мене за собою. Мені ніяково і соромно перебувати під всіма цими допитливими поглядами, проте чоловіку, що тягне мене за собою, абсолютно байдуже на всіх довкола. Він, наче бульдозер, йде вперед, не зважаючи на оточуючих.

Наостанок ловлю на собі колючий погляд Ірини. І розумію, що я ще не раз пошкодую про цю зустріч. Навіть не уявляю як вона зараз почувається. Схоже, вони з Макаром і досі разом. Можливо навіть одружені, можливо навіть в них є діти...

Мої думки обриває черговий чоловік, що кличе Макара, проте він лише коротко киває головою і суворо відказує йому:

- Потім.

Мене вже починає дратувати його поведінка, до того ж рука вже так ниє під його міцним стисканням, що терпіти несила.

- Відпусти мене, - обережно промовляю.

Але він не звертає уваги на мої слова. Продовжує крокувати подалі від багатолюдного залу. Ми опиняємось в невеликому коридорі з купою дверей. Людей тут майже немає, лише поодаль видніються новоприбулі гості конференції. Страх залишитись з цим чоловіком наодинці лякає мене. Тому я спиняюсь і впираюсь в його біцепс, намагаючись звільнити свою другу руку:

- Макар, що ти робиш? - невдоволено промовляю.

Лише зараз він звертає на мене увагу. Розвертається і пропікає мене сталевим поглядом:

- Де ти була всі ці роки?

- Що? - здивовано питаю, бо ніяк не очікувала почути подібне від нього.

- Соню... - він ніби хоче ще щось сказати, але слова застрягають в ньому.

Робить крок ближче до мене. Він огортає мою талію і притискає до своїх грудей. Заривається обличчям в моє волосся, вдихає його аромат, здіймаючи мурахи на моїй шкірі. Відчуваю жар його міцної статури. Кожна моя клітинка пам'ятає точний градус його палкого тіла. Все стирається між нами, наче й не було ніякої розлуки... Я заплющую очі, бо мені здається я перенеслась в ті солодкі моменти, коли ми були разом, коли ми були щасливі. Наче якась омана накрила нас обох і занурила в той світ, що колись ми будували разом. Але це триває лише пару секунд. Голоси перехожих повертають мене в реальність. Впираюсь в його сталеві груди і відштовхую від себе:

- Що ти собі дозволяєш?!

Моє обурення дратує його і холод знов з'являється в його очах:

- Годі від мене тікати! Цього разу тобі точно не вдасться!

Його слова лякають. Але я намагають бути впевненою.

- Навіщо ти взагалі мене переслідуєш?! Тобі знов стало сумно? Захотілось гострих вражень? - випалюю образу назовні.

- Про що ти говориш? - кривиться від моїх слів, ніби дійсно не розуміє.

А мене ще більше дратує його гра в невинність. Складається враження, що він впевнений, що йому знов вдасться використати мене задля своїх ігор. Але я вже не така наївна, як п'ять років тому. Колись він вже розбив моє серце, і я досі збираю його по шматкам, тому більше я такого не дозволю.