Розділ 1. Зустріч крізь роки

Макар

Вдивляючись в своє відображення в дзеркалі. Поправляю краватку, аби виглядати бездоганно. Холодний погляд, суворий вираз обличчя, шикарний дорогий костюм... здається, цей хлопець в дзеркалі досяг значних висот в житті. Але попри всі свої досягнення, найвищі гонорари на адвокатські послуги в країні, членство у всеукраїнській асоціації адвокатів, шалені статки і потужний авторитет, в цьому відображенні важко розпізнати того, хто ненавидить своє життя. Ненавидить, бо вже п'ять років не живе, а просто існує.

Саме стільки часу пройшло, відколи з мого життя зникла та, що викрала моє серце. Я шукав її всюди, в кожному регіоні країни. Розшукував через друзів, знайомих, які нічого не знали або вперто приховували від мене правду. Навіть переслідував її брата в надії, що він приведе мене до неї. Але все марно. Вона просто розчинилась. Зникла, ніби й не було... от тільки вона забрала з собою моє серце. І тому, всі ці роки я відчував себе просто холодною брилою льоду.

Хапаю телефон зі столику і крокую з квартири, знаючи, що мене вже очікує машина внизу. Знову ці конференції, пафосні зустрічі. Вони стали звичною частиною мого життя. Тому навіть той факт, що це була зустріч з іноземними інвесторами, не бентежив мене.

Машина їде містом, поки я байдуже спостерігаю як вирує життя за вікном. Перехожі насолоджуються по-літньому теплими днями, в той час як мені абсолютно байдуже яка там погода і взагалі яка зараз пора року.

Телефон в кишені обриває думки. Помітивши на екрані ім'я старого друга підіймаю слухавку:

- Привіт, старий.

- Не такий я вже й старий, - бадьоро запевняє Вал, - з нас двох саме ти поводиш себе як старий дід - відлюдник!

- Нічого подібного. У мене просто багато роботи, - роздратовано відказую, готуючись знову вислуховувати чергову порцію повчання друга, який буде вкотре вмовляти мене піти кудись розважитись.

- Це я чув багато разів! - хмикає, - саме через це я й дзвоню. На вихідних ми збираємось на шашлики, тому не плануй нічого.

- В мене зустріч, - одразу ж відказую, не маючи бажання веселитись.

- Адвокат, я ж навіть не сказав в який день це буде, а ти мені уже свої відмазки ліпиш!

Кривлюсь від того, наскільки просто проколовся. А друг продовжує:

- Коротше, якщо ти не приїдеш, ми привеземо мангал і поставимо його посеред твоєї квартири! Ти знаєш Шторма, він це зробить!

- Беззаперечно! - чую на задньому фоні голос Шторма і всміхаюсь.

- Постараюсь приїхати, - піддаюсь на їх вмовляння, аби лише відчепились від мене.

- Постарайся! Бо тобі потрібно, хоча б, познайомитись зі своєю майбутньою хрещеницею.

Від слів друга стає соромно, адже він вже давно запропонував мені стати хрещеним своєї новонародженої доньки, проте за кілька місяців від її народження, я так її і не бачив, постійно посилаючись на зайнятість.

- Добре-добре, - відказую.

- Домовились, - задоволено відповідає, - в неділю чекаємо у нас!

Завершую розмову і кидаю телефон в кишеню. Я став уникати зустрічей з друзями не просто так. Кожен з них мав сім'ю, дітей. Я бачив як мої друзі, що серйозно і жорстко ведуть справи й вирішують робочі моменти, ставали звичайних хлопцями, коли опинялись в родинному колі. Вони ставали усміхненими і щирими, ніби самі перетворюючись на дітей, коли проводили час зі своїми первістками. І в якийсь момент я відчув, що навіть заздрю їм. Адже мені також хотілось відчути себе щасливим, а головне - живим.

Коли машина під'їжджає до розкішного бізнес-центру помічаю величезну кількість машин, що зібралась на парковці і за її межами. Вже давно нічого подібного не було в нашому місті. Біля входу помічаю знайомі обличчя. І коли водій спиняє машину, виходжу і одразу ж прямую назустріч Петру Миколайовичу.

Той помічає мене і простягає руку для привітання, широко всміхаючись:

- Макаре, радий тебе бачити!

- Навзаєм! Все готово?

- Так! - гордовито заявляє, - все має пройти чудово, і якщо нам вдасться привернути увагу іноземних інвесторів, нас з тобою очікує багато роботи, а разом з тим і багато грошей!

- Те, що треба! - ледь всміхнувшись відповідаю.

Кидаю погляд за спину чоловіка і помічаю Ірину, що стоїть в компанії чергового кавалера. Вона уважно споглядала за мною, коли я з'явився, проте як тільки наші погляди зустрілись, вона опустила очі.

Наші з нею стосунки докорінно змінились. Мабуть вона зрозуміла, що п'ять років тому те, що вона відчувала до мене не було коханням, а просто бажанням отримати те, що вона хоче. Як донька впливового і заможного батька, вона звикла отримувати все, що забажає. Тому й хотіла мене повернути. От тільки коли побачила мене справжнього — жорстокого і холодного, то була зовсім не готова бути зі мною. Після того, як Соня пішла з мого життя, Ірина ще кілька разів приходила до мене, намагалась влаштовувати побачення і романтичні сюрпризи. Але не отримувала нічого, окрім мого роздратування і байдужості. Жодна жінка не терпітиме такого відношення, а особливо та, що знає собі ціну. Мені дійсно було байдуже чи прийде вона, чи ні. Я навіть не помітив, коли саме вона перестала приходити. Так наші шляхи і розійшлись. І в подальшому вона старанно уникала зустрічей зі мною.

Але останнім часом батько почав вводити її в курс своїх справ, тому вона усюди його супроводжувала. Мені було не цікаво ким був той хлопець, що був поруч з нею цього разу. Лише окинувши оком, молодшого за неї на кілька років парубка, я зробив висновок, що Ірина в черговий раз задавить цього наївного хлопчака своїм авторитетом, і прийде на наступний захід вже з новим залицяльником.

Цією невеликою компанією зустрічаємо пару знайомих колег біля входу і прямуємо до конференц-залу. Перед невисокою сценою помічаю таблички на кожному стільці. Петро Миколайович впевнено крокує до першого ряду і показує мені крісло з моїм іменем, що знаходиться поруч з його сидінням.

- Так, ви поки сідайте, а я маю ще дещо перевірити, - запевняє він і залишає мене в компанії своєї доньки і її хлопця.