Розділ 19

Прокинувшись на світанку, подорожні зрозуміли, що тепер мусять коригувати свій маршрут. Найближчою ціллю зараз було помешкання Альтери. Особисто Лідія ще ніколи не була в неї, проте добре знала, що жриця богині Азалії мешкала поблизу цих самих руїн. Варто лише було рухатися убік поодинокої скелі, що стирчала на самій межі лісу.

- Добре, що нам знову не треба блукати хащами, - з полегшенням зауважив Раймар.

- Принаймні у лісі не так спекотно, - скривилася молода знахарка, закручуючи довге волосся якомога вище.

- Ага, і купа кровожерливих потвор. Ти помітила, що вони нападають тільки там?

- Можливо, - неохоче погодилася Лідія. – Сподіваюся, у Альтери буде провіант. Я голодна, як вовк.

- Маю чудовий спосіб, аби відволікти твої думки, - усміхнувся відьмолов, притримуючи Ворона так, аби він йшов поряд з Вугликом.

- Справді?

- Так. Прийшов час поговорити про наш енергетичний зв’язок.

Лідія раптом змінилася в лиці і навіть зблідла. За чим одразу ж почервоніла та незадоволено поцікавилася:

- Звідки ти знаєш?

- Вісса розповіла. Але я б хотів почути деякі деталі від тебе.

- Це не зовсім зручно, - вичавила з себе співрозмовниця.

- Серйозно? – тепер прийшов час Раймара змінитися в лиці. Брови чоловіка виразно підскочили догори, виказуючи найвищу ступінь здивування. – Незручно було мені, коли я вчора ввечері намагався охолонути на вулиці. Навіть те бридке вино не могло заглушити смак твоєї шкіри. І при кожній згадці про твої руки в моєму волоссі…

- Припини! – вигукнула Лідія і остаточно почервоніла, немов варений рак.

- Вчора ти так не казала. Здається, це я пропонував зробити вигляд…

- Та пам’ятаю я! – розсердилася дівчина. – Цей зв’язок встановила Олеандра! Аби підтримувати контакт зі жрицями, що за Завісою, мені потрібно використовувати забагато енергії. А ти… ну… допомагаєш відновлювати цей резерв.

Відьмолов на якийсь час затих. Він задумливо дивився вперед і, вочевидь, щось прокручував у голові.

- Виходить, ти забираєш мою життєву енергію?

- Що? – розгубилася Лідія. – Ні! Скоріше мене живлять емоції, які створюються в цей час.

- Чому Олеандра не вигадала щось більш приємне для тебе? – нахмурився Раймар.

- Тобто? – тепер прийшов час дівчини здивовано підіймати брови.

- Тобі доводиться мати близкість з людиною, яку ти не хотіла бачити поруч. Ти сама тоді казала, що проти мого супроводу.

- А, - знов ніяково відгукнулася співрозмовниця. – Просто я сердилася. На мене звалилася купа всього, а ти усім своїм виглядом показував, що не довіряєш мені. Вічно відьмою обзивав.

- Я і зараз так інколи кажу, - слушно зауважив герцог.

- Це інше, - лукаво посміхнулася Лідія. За чим нарешті набралася хоробрості та зізналася: - І близькість з тобою приємна для мене.

- Але робиш ти це для того, аби поповнити свою енергію, - не вгавав Раймар.

- Одне другому не заважає, - фиркнула дівчина.

- Он як! – чоловік нарешті не витримав та голосно розсміявся. – І ти ще дивуєшся, чому я тебе називаю відьмою.

- Тепер я сприймаю це  як комплімент.

Співрозмовники обмінялися довгими поглядами. І важко було сказати, кому з них зараз більше хотілося повернути вчорашній вечір. Проте вечір сьогоднішнього дня невблаганно стелився округою.

Оминувши скелю, подорожні нарешті виїхали до невеличкого будиночку на узліссі. Раймар назвав його «типовим житлом жриць» і прийнявся обслідувати периметр. Дівчина ж навідалася всередину. На жаль, Альтери там не було. Проте біля дверей було встромлене повідомлення.

- Знову таро? – хмикнув відьмолов, роздивляючись продовгувату карту з зображенням зруйнованої башти. – Це теж якесь приховане послання?

- Так, - зітхнула у відповідь Лідія. – Але ми з тобою вже були там. Руїни храму.

- А які ще можуть бути варіанти?

- Жодних.

- А голоси нічого не кажуть?

Проте співрозмовниця не відповіла. Десь неподалік почулося кінське іржання. Згодом з-за вигину лісу виїхав віз. Ним правив немолодий чоловік, явно скромного достатку. Подорожніх він не злякався, а одразу перейшов до діла:

- Чи вдома вельмишановна Альтера?

- Зараз її немає, - насторожено відповів Раймар, роздивляючись гостя.

Але той ніяких підозр не викликав. Хіба що виглядав трохи хворобливо.

- Біда, - зажурився чоловік. – Діти хворіють, все селище підкосило. Другий раз приїжджаю, а жриці немає.

- А який недуг? – поцікавилася дівчина. – Може, я зможу допомогти.

- Лідіє, - перехопив її герцог. – Нам не варто цим займатися.

- Жартуєш? – шикнула вона у відповідь. – Людям потрібна допомога.

- Нам і самим постійно потрібна допомога, - зауважив той. – Альтери тут немає, а отже треба йти далі.