Розділ 18

- Серйозно? – не повірив своїм вухам Раймар. – Роздягатися?

- Достатньо зняти тільки сорочку, - уточнила знахарка, скочивши на ноги і шукаючи дещо на поличках.

До речі, про ноги. З якогось дива кінцівки зробилися немовби ватними і зрадницьки видавали нетверду ходу. Лідія, зосередившись на пошуках, перемістилася до невеликої шафки. Витягнувши звідти темну пляшечку, вона переможно посміхнулася і повернулася до відьмолова. Той з цікавістю спостерігав за дівчиною, але все ж таки сорочку зняв та відкинув на ліжко.

Розвівши руки, чоловік поцікавився:

- Тепер мені лягти?

- Посидиш, - фиркнула Лідія. – Просто вмостися зручніше та розправ плечі.

Раймар косо на неї зиркнув, проте наказ виконав. Дівчина ж сіла позад нього. Відкривши пляшечку, вона вилила небагато вмісту на долоні. Швидко розтерла та приклала руки до спини герцога.

- Холодне, - сіпнувся той.

- Потерпиш, - знову фиркнула Лідія.

- Знаєш, - обурився Раймар, - лікар з тебе поки що так собі.

Проте молода знахарка пропустила зауваження повз вуха. Вона почала повільно водити долонями по широкій спині. Нерівне світло від каміну танцювало на засмаглій шкірі, що зараз блищала від олії. Рухи дівчини були м’якими, проте чіткими та виваженими. Вона проводила лінії від шиї до попереку, поверталася, аби зісковзнути на плечі, а потім знову пройтися по шиї. Час від часу Лідія не втримувалася і запускала пальці в густе темне волосся на голові. Нехай Раймар і підстриг його, але хвилясті пасма знову жили своїм життя. Нарешті дівчина зосередилася на плечах та майже одразу запитала:

- Болить ліве плече?

- Угу, - приглушено відповів герцог.

- Давно?

- Не пам’ятаю. Може зо три дні.

- Після чого почало боліти ти, звичайно, теж не пам’ятаєш?

- Ні, - знову приглушено відповів Раймар.

Дівчина натомість ледве не розсміялася. Великий і грізний відьмолов зараз нагадував приборканого вовкодава, якого чухали за вушком. Руки знову потяглися до волосся, але Лідія одразу ж перемістила їх на уражене плече. Вона не поспішала з масажем. Додала ще трохи пахучої олії на травах. Відчула, як здригнулося тіло чоловіка від прохолодної рідини, а шкіра «покрилася дрібними сиротами». Проте варто було молодій знахарці зробити декілька рухів долонями, як Раймар знову розслабився.

Тим часом Лідія почала додавати більше сили. Тендітними пальцями вона вишукувала потрібні точки на тілі та натискала на них. Після чого одразу ж прикладала низ долоні і розтирала шкіру круговими рухами.

- Ніколи б не подумав, що біль може бути приємним, - тихо пробурмотів Раймар.

- А як плече? – так само тихо поцікавилася дівчина, намагаючись не порушити атмосферу.

Вона за багато років практики чітко знала, що масаж – це не тільки рухи. Це також запахи олії і повітря. Температура в кімнаті, тихі звуки та зручний стіл. Незважаючи на останнє, атмосфера повністю відповідала бажаному. Раптом Лідії подумалося, що атмосфера також повністю відповідає чомусь романтичному, або ж навіть інтимному. А ще дівчині подобалося торкатися відьмолова. Подобалося, як нагрівається його шкіра під долонями. Як напружуються та розслабляються міцні м’язи. Раптом захотілося намастити пахучою олією все тіло відьмолова і подивитися, як воно буде виблискувати після цього.

- Яке плече? – блаженно пробурмотів Раймар. – Я його не відчуваю. Це точно якась магія. Навіть якщо вона заборонена, то не зупиняйся.

Лідія у відповідь щиро розсміялася:

- Тоді я знаю, що ще тобі сподобається.

Припіднявшись на колінах, дівчина нарешті дала волю рукам і запустила їх у волосся чоловіка. Перебираючи пасма, вона раптом зрозуміла, що відчуває ледве не ейфорію. Що ж тоді казати про Раймара?

- Ти точно відьма, - задоволено зітхнув герцог, мимоволі відхиляючись на зустріч жіночим рукам.

Наблизившись до вуха чоловіка, Лідія вкрадливо поцікавилася:

- Чому це звучить, як комплімент?

- Бо тільки відьми можуть бути настільки спокусливими, - хрипло відповів Раймар.

Лідія ж повільно відсторонилася та продовжила масаж. За цим разом її долоні розтирали не тільки плечі. Час від часу пальці ковзали до ключиць, ніжно окреслюючи їх та повертаючись назад. Не розуміючи своєї сміливості, дівчина з кожним рухом дозволяла собі все більше. Їй хотілося торкатися відьмолова, хотілося вдихати його запах, змішаний з масажною олією, хотілося чути, як збивається подих чоловіка від кожного сміливого дотику. Більше! Тіло Лідії вимагало ще більше відчуттів та дотиків. Підкоряючись внутрішній спразі, дівчина притиснулася грудьми до спини Раймара.

Та раптом відьмолов перехопив її руки. Ніжно стискаючи зап’ястки, він тихо промовив:

- Не дражни мене, Лідіє.

Дівчина чула, як швидко билося його серце, як подих зробився переривистим, а тіло гарячим.

- Чому? – прошепотіла співрозмовниця на вухо.

- Бо ти граєш з вогнем, - за цим разом Раймар процідив слова крізь зуби і сильніше стиснув зап’ястки дівчини.