Розділ 17

Підвівшись на ліктях, Лідія завмерла, вдивляючись у обличчя герцога. Той зараз сидів навколішки та всіляко намагався допомогти дівчині. В душу навіть закралося мстиве задоволення від того, наскільки стурбованим в цю мить виглядав відьмолов. Але нещодавні образи довелося відсунути на задвірки свідомості.

- Л-лід-діє? – розгублено покликав Раймар. – Ти якось дивно на мене дивишся…

Тяжко та глибоко зітхнувши, дівчина видавила з себе ледве чутне:

- Вибач.

Після чого схопила герцога за комір та потягла до себе. Притиснувшись вустами до вуст чоловіка, Лідія злякано завмерла. А ще на всякий випадок закрила очі. Краще вже не бачити гнівної реакції відьмолова. Проте той не поспішав відштовхувати нахабу. Дівчині ж натомість важко було зрозуміти, чи її план має успіх, адже серце так сильно билося в грудях, що, здавалося, його стукіт чує весь ліс. Та Лідію не влаштовував результат. Олеандра недаремно розповіла про енергію, а отже дівчина просто щось робить не так. Можливо, поцілунок має бути взаємним? Але Раймар теж завмер і знахарка не розуміла чому.

Піддавшись своїй інтуїції, Лідія легенько вкусила чоловіка за нижню губу. Реакція не змусила на себе чекати. Герцог у ту ж мить відповів на спокусливий дотик. І зробив він це настільки спрагло, що дівчина не одразу зрозуміла, як поцілунок вибухнув виром відчуттів. Голова знову йшла обертом, але цього разу Лідія насолоджувалася наслідками. Насолоджувалася щетиною чоловіка, що легенько шкрябала підборіддя. Насолоджувалася його гарячими вустами, які забивали подих та змушували слухняно відповідати на поцілунок. Насолоджувалася тим, що навіть не помітила, коли Раймар підхопив та всадив її до себе на коліна.

Однак отямитися все ж таки довелося. Вир насолоди призвів до того, що шум і перешкоди у голові знахарки зникли. Зараз голос лунав досить чітко. Та Лідія, що ледве змогла відірватися від вуст відьмолова, не поспішала вслухатися в послання. Вона сиділа на колінах чоловіка, тримала в долонях його обличчя й намагалася віддихатися. Власне вони удвох хапали ротом повітря та тремтіли, немов після марафону. Потемнілі очі Раймара спантеличено оглядали дівчину, але руки все ж таки стиснули талію, ніби намагаючись знайти якір у цьому вирі почуттів. І ні краплі гніву у погляді чи ж то осуду.

- Нам треба знайти хатину на сході лісу, - прошепотіла дівчина.

- Що? – суть сказаного не одразу дійшла до герцога.

- Голоси підказали.

- Голоси… - розгубився відьмолов. – Як скажеш.

Проте відпустив співрозмовницю не одразу. Ще раз окинувши її неоднозначним поглядом, Раймар плавно перемістив свою руку догори та, піднявши пальцями дівоче підборіддя, запитав:

- Чому в мене таке відчуття, ніби мною скористалися?

- Відчуття в тебе, а знати маю я? – фиркнула Лідія, за чим нарешті забрала від герцога руки та спробувала вивільнитися з його обіймів.

- Ясно, - зітхнув той і неохоче відпустив співрозмовницю.

Їхати довелося на одному коні, оскільки перенапружене тіло дівчини погано її слухалося. Воно й не дивно! Спочатку скажені перегони лісом, потім сутичка з розбійниками. Звичайно ж Лідія протестувала і, звичайно ж, відьмолов вчинив так, як вважав за потрібне. Ну а що він ще мав вирішити, коли дівчина не змогла самостійно навіть у сідло залізти?

Та молода знахарка напрочуд швидко змирилася зі своєю участю. Натомість вона уважно подивилася на Ґудзика й наказала йому привести їх до Вісси. Раймару навіть здалося, що очі дівчини зблиснули жовтуватим сяйвом. Проте всі питання він залишив на потім, адже птах слухняно угукнув та впевнено полетів у гущавину лісу. Час від часу пугач повертався назад, всідався на видноті і чекав, доки вершники зрозуміють, в який бік їм їхати. За чим знову розчинявся у кронах дерев.

Дівчина майже одразу заснула. Вона обперлася спиною на Раймара, а згодом взагалі поклала голову йому на плече та тихо засопіла. Напрочуд мила картина. Але чим довше герцог роздивлявся Лідію, тим більше сердився сам на себе. Відірвати погляд від знахарки виявилося важче, ніж здавалося. Час від часу Раймар ловив себе на тому, що йому хотілося провести пальцем по ніжній щоці, спуститися до вуст та знову пригадати, які вони пухкі. А яка пристрасть ховається у маленькій відьмі!

Щосили труснувши головою, чоловік тяжко зітхнув та сердито нахмурився. Раніше слово «відьма» було для нього синонімом небезпеки. А зараз? На що він дозволив перетворити своє життя? Ще й цей поцілунок…

Вдалині нарешті порідшали стовбури старих сосен і між ними замиготіла не менш стара будівля. Щось середнє між сторожкою та хатиною примостилося на невеликій галявині та могло похвалитися напрочуд міцними стінами з округлих колод. Раптом зсередини вийшла сива стара. Її фіолетове вбрання яскравою плямою виділялося на фоні сірих стін та зелених дерев. Раймар, звичайно ж, насторожився. А от Ґудзик радісно затурхотів та приземлився на простягнуту зморшкувату руку. Під’їхавши ближче, герцог почув, як жінка запрошує птаха до хатини та розповідає, де знайти найтемніший куток.

- Ну нарешті, - незадоволено вигукнула стара та зиркнула на вершників.

Хоча «зиркнула» - це голосно сказано. Вісса була повністю сліпа. Мабуть. Раймар навіть завмер на якусь мить, намагаючись зрозуміти.

Та стара сама підтвердила його думки: