Розділ 16

Вогонь яскравими язиками хвистав молоде тіло Лідії. Немов штормові хвилі рудого океану, він терся об босі ноги, залазив під порвану сорочку, бризкав іскрами у обличчя. Але від океану не болить. Натомість від полум’я шкварчало у вухах. Дівчина навіть боялася думати, звідки цей бридкий звук. Та запах горілої плоті забивав подих настільки сильно, що сумнівів не залишалося. Не витримавши натиску багаття, Лідія закричала та забилася у конвульсіях. Прив’язані над головою руки не пустили її зробити навіть півкроку. Знову і знову сіпаючи понівеченим тілом, дівчина захлиналася криком. Як раптом їй вдалося звільнитися. Але спроба втечі завершилася лише падінням на палаючий хмиз.

Лідія одразу ж провалилася у розпечену гущавину та винирнула посеред темряви. Невже знов за Завісою? Вся мокра і гаряча вона досі кричала, але хтось намагався привернути її увагу:

- Лідіє! Лідіє, отямся! Лідіє!

Міцні руки силувалися втримати перелякану дівчину на одному місці. Та й голос був дуже знайомий, але вона не могла довіряти тому, що говорило до неї з темряви.

- Не чіпай мене! – закричала дівчина хриплим голос. – Не чіпай! Я не хочу до твоєї господарки!

- Лідіє, це я – Раймар.

Дівчина завмерла, намагаючись зрозуміти, чи варто вірити новій мані. Невже це не павук?

- Зараз, - чоловічий голос віддалився, а руки відпустили плечі.

Після чого почулося чиркання сірників і зовсім недалеко зажеврів вогник маленької свічечки. Її слабке полум’я освітило знайомі обриси.

- Раймаре, це ти? – схлипнула молода знахарка. – Справді ти?

- Так, це справді я, - герцог обережно підійшов ближче та поставив свічку на комод біля ліжка. – Ось, візьми мене за руку. Я справжній.

Відьмолов простяг долоню - і Лідія невпевнено торкнулася до неї. Проте, відчувши шорстку шкіру чоловічої руки, дівчина переривисто видихнула та розридалася. Вона навіть незчулася, коли Раймар сів поряд. Після чого пригорнув Лідію до себе та шепотів щось про те, що все гаразд. Знахарка спочатку спробувала розповісти про пережите, та через кожне слово голосно схлипувала. Врешті-решт, дівчина замовкла та дала собі виплакатися. Причому настільки гірко, що  сама не очікувала від себе такого.

- Ну от і все, - почулося через якийсь час.

Схаменувшись, знахарка зрозуміла, що й досі сидить на ліжку з Раймаром, але, на щастя, майже не рюмсає. Більше того, вона насправді була у будинку Вісси, а не на палаючому ефіті.  І це головне.

- Уже краще? – знову прозвучало від герцога. За чим його рука обережно пройшлася по скуйовдженому волоссю співрозмовниці.

- Т-так, - вичавила з себе Лідія та втерла рукавом розпухлого носа.

Мабуть, картина була так собі, але кого це зараз хвилювало? Відсторонившись, дівчина шморгнула та ніяково опустила очі. Хоча зараз навряд можна було щось розгледіти – свічка майже догоріла і кидала навкруги останні нерівні промені. Через що на стінах несамовито танцювали химерні тіні. Це нагадало Лідії полум’я, яке вирувало   під її ногами, і вона злякано здригнулася.

- Що це було? Знову павук? – Раймар спробував зазирнути у очі співрозмовниці, але та ще більше відвернулася. – Лідіє…

- Не знаю, - нарешті відповіла та, намагаючись взяти владу над голосом. – Мене палили на ефіті. Але це був не сон, розумієш? Сни так не болять. Я відчувала все. Я кричала. Я… Можеш запалити ще одну свічку? Я не хочу залишатися в темряві.

- Більше немає, - зітхнув герцог, проводжаючи поглядом вуглик від гніту. – Я буду поряд. Йди сюди.

Раймар заліз на ліжко та обперся спиною на узголів’я. Після чого обхопив дівчину за талію й притягнув до себе.

- Ось так, - пробурмотів він, обхопивши одніє рукою  плечі Лідії, а іншою пригортаючи дівчину до своїх грудей. – Ти у безпеці. Я не дам нікому скривдити тебе.

Знахарка вагалася, але від тіла відьмолова йшла така приємна прохолода, що важко було відмовитися. Немовби її огорнули шовковим саваном та будуть зараз колисати. А ще в його обіймах було незвично затишно. Чомусь здавалося, що ніхто не посміє навіть подумати, аби образити дівчину.

- Це був сон, - впевнено промовив Раймар. – Дуже поганий, але сон. Мені теж такі сняться час від часу. Вже минулося. Тепер можеш відпочивати.

Лідії хотілося заперечити. Адже вона ще ніколи не стикалася з таким. Останній настільки реальний сон виявився подорожжю за Завісу. Тоді що було зараз? Дівчині згадалися обриси фігур, які стояли навколо неї. Здається, вона чула плач та крики. Чи то був сміх? Так і не наважившись знову пірнути у пережите, дівчина калачиком скрутилася під боком відьмолова й нарешті заснула спокійним сном.

Ранок почався з того, що на світанку Ґудзик постукав у вікно. Проте впустив його герцог, а не хазяйка. Лідія ще й досі спала. Але варто було дівчині прокинутися годиною пізніше, як вона промовила:

- Спочатку ми маємо заїхати у Берглестад.

- Нащо? – поцікавився Раймар, сідлаючи коней.

- Не знаю. Просто треба. Можеш вважати, що це інтуїція або ж голоси в голові підказали, - дівчина прийнялася жувати канапку, що завбачливо була зроблена для неї на сніданок. – І… ну… дякую за те, що був поряд.