Розділ 15

Почувши ненависне слово, Лідія смикнулася.

- Знову ти за своє! – сердито вигукнула вона та твердо була налаштована піти геть.

Проте Раймар встиг перехопити співрозмовницю за талію й затримати на місці.

- Я ж пожартував, нестерпне ти дівчисько, - сміючись промовив він.

- В тебе жахливе почуття гумору! – фиркнула дівчина через плече, але все ж таки залишилася там, де була.

- А в тебе жахливий характер, - зауважив герцог. – Я вражений, що на початку нашого знайомства ти так уміло прикидалася тихонею.

- Цікаво це коли? – здивувалася Лідія та почала перелічувати: - Коли відправила тебе спати до кози? Коли натравила Ґудзика на березі річки чи коли випробувала на тобі різні рецепти відворотів?

- І справді, - не менш здивовано хмикнув чоловік. – Як-то кажуть: в тихому болоті, чорти водяться.

Раймар замовк і зосередився на тому, аби повернути корсету попередній вигляд.

- От би ніколи в житті не подумав, що буду займатись таким, - хмикнув чоловік, коли стрічка в черговий раз зрадницьки вислизнула з отвору. Та раптом його рука завмерла, а тон змінився: - Це від корсету?

- Що? – смикнулася Лідія.

- Він так сильно стискає тіло? Тут повно глибоких відбитків.

Немовби підтверджуючи свої слова, Раймар торкнувся ніжної шкіри. Легенько надавивши пальцем, чоловік відтягнув край нижньої сорочки і оголив значну частину спини.

- Ти там  дослідження проводиш? – зніяковіла дівчина.

Проте не посміла навіть на міліметр зрушити з місця. Десь у глибині душі шкрябалася думка, що герцог забагато собі дозволяє. Що варто прямо зараз поставити його на місце і нагадати, хто кому тут не довіряє. Але замість цього Лідія прикрила очі. Завмерла, немов оленя на узліссі та віддалася відчуттям. Невже настільки простий дотик може забити подих? Чому?

Тим часом Раймар повільно водив пальцями по прохолодній шкірі, повторюючи найменші відбитки корсету. Здавалося він і справді вирішив дослідити жіноче тіло. Його рука непомітно пірнула глибше під сорочку та опинилася на ребрах Лідії. В ту ж мить фантазія дівчини уявила, що лише пару сантиметрів і відьмолов переступить межу у їх відносинах. З подивом для себе Лідія зрозуміла, що готова безсоромно ковзнути назустріч рукам Раймара.

Та голосне угукання десь у глибині парку  змусило її отямитися. Вона голосно втягнула повітря, а Раймар різко прибрав руку. За чим промовив:

- Тут… гм… шнурівка кривою буде. Я занадто сильно розрізав. Вибач.

- Нічого! - випалила Лідія. – Я стомилася і… - хотілося сказати: «Всю ніч буду думати про твої руки», але додала лише: - …і піду до себе.

- Ось, візьми, - герцог нашвидкоруч зашнурував корсет, після чого зняв з себе камзол і накинув на плечі дівчини. – Це прикриє твою спину. І, знаєш що, ти й без корсетів чарівна.

- Може, я просто тебе причарувала відьомською силою, – не втрималася та хмикнула співрозмовниця.

- Може, - занадто серйозним тоном відповів Раймар і зазирнув у очі Лідії, коли та обернулася до нього.

Між співрозмовниками повисла тиша. Довга, важка та занадто дивна. Здавалося, що кожен хоче щось сказати або ж пояснити. Проте ніхто так і не наважився. Зовсім недалеко знову пролунав трепіт крил та знайоме ухання.

- Здається, Ґудзик піймав собі вечерю, - зітхнула Лідія і нарешті відвела очі від обличчя відьмолова.

- Сподіваюся, це не хтось з родичів Сніжка. Не зручно вийшло б, - хмикнув у відповідь Раймар.

- Ні-ні. Я заборонила йому полювати тут на мишей та щурів,- замахала руками Лідія.

Від різкого руху камзол ледве не спав з плечей дівчини, але герцог вчасно підхопив його. За чим повернув на місце і сильніше стиснув краї один до одного.

- Я попереджав, що гарно не вийде, - невинно кліпаючи очима нагадав чоловік. – Тому декольте теж краще прикрий.

Лідія кинула погляд униз та ахнула: ще пару сантиметрів і її можна відправляти танцювати в кабаре! Різко запахнувши камзол, вона з докором зиркнула на Раймара. Проте той лише весело посміхнувся та притримав кущі, аби дівчина могла вийти з їх укриття в лабіринті.

Зайти у палац вирішили через інший вхід, оскільки не дуже хотілося пояснювати, де вони так довго були. Пройшовши напівтемними коридорами для слуг, Раймар вивів Лідію у потрібне їм крило і навіть провів до дверей її покоїв.

- Служниця допоможе тобі з цим знаряддям тортур? – поцікавився чоловік, киваючи на корсет.

- Не маю жодного уявлення, - чесно зізналася знахарка, віддаючи камзол та притримуючи ліф сукні.

- Тоді повернися. Знищу вже його до кінця, - кровожерно посміхнувся Раймар.

- Не треба, - вигукнула Лідія та повернулася спиною. – Просто обережно розріж шнурівку.

Майже одразу відчувши, як корсет розтиснув свої жорсткі обійми, дівчина пропищала «Дякую» та зникла за зачиненими дверима. Стягнувши сукню, вона поклала її на найближчий стілець і навіть гадки не мала, як пояснити Хіморі такий вигляд вбрання. Знявши ще й сорочку, Лідія підійшла до дзеркала та повернулася спиною. Там і досі виднілися червоні сліди від корсету. Мабуть, служниця затягла його занадто сильно. Хоча, чесно кажучи, Лідія зараз думала зовсім не про це. Вона вимальовувала у своїй фантазії, як Раймар зухвало торкався до її шкіри. Як одна його долоня по-хазяйськи лежала на дівочій талії, немовби хотіла впевнитися, що Лідія не відскочить у бік. Інша ж рука чоловіка повільно ковзала по оголеній спині. Так, молода знахарка запам’ятає ці гарячі дотики на все життя. Особливо, коли долоня герцога ковзнула глибше під одяг. Якийсь внутрішній демон підказував дівчині вигнути спину і піддатися ласці. Неймовірно, але Лідія шкодувала, що не зробила цього.