Розділ 12

Лідія перевела погляд на монархів. І доки ті отетеріло перетравлювали новину, швиденько роздивилася правлячу сім’ю. Король виявився гарним блондином з широкими плечами, а от королева приковувала до себе погляд на довше. Невисока, з великими синіми очима та білосніжним довгим волоссям. Здається, Раймар казав, що Хімора раніше була русалкою. Ну… Луски в неї не було, зате виднівся напрочуд округлий живіт, на якому молода жінка склала тендітні руки.

- Арнольд каже, що там двійня, - трохи змучено посміхнулася королева, прослідкувавши за поглядом незнайомки. – Але часами мені здається, що не менше чотирьох. І всі тренуються у єдиноборствах.

- Співчуваю, - щиро зітхнула Лідія.

- Вітаємо, друже! - якось занадто весело вигукнув король. – Цю подію варто відсвяткувати!

- Навіть не думай, - нахмурився Раймар. – Шлюб несправжній.

- Так, - зітхнула знахарка. – Нас усього-на-всього одружила богиня Олеандра.

- Хрюк, - вирвалося у Хімори, вочевидь замість смішка. – Вибачте, але це трохи несподівано. Мабуть, краще поговорити подалі від сторонніх очей. В кабінеті Вільяма, наприклад. Ви точно зголодніли з дороги. Тому накажу щось подати на вечерю. А поки будемо ділитися останніми новинами, вам приготують кімнати.

- Бажано неподалік, - зауважив Раймар, проте одразу ж вирішив уточнити: - Просто навколо Лідії завжди відбувається щось дивне.

- Як скажеш, - загадково посміхнулася Хімора і відійшла, аби переговорити з прислугою.

Тим часом король не менш загадково посміхався та старався, аби чогось не ляпнути. Вочевидь його стримувала тільки присутність Лідії. Цікаво, звичайно. Подружжя монархів виявилося набагато молодшим, ніж собі уявляла знахарка. До того ж вони були дуже привітними і не мали навіть крихти чванливості.

Врешті-решт вони всі разом зайшли всередину палацу. Помітивши захоплений погляд гості, Хімора провела їй невеличку екскурсію, а ще не втрималася аби розказати історію споруди та про період правління Попелюшки.

- У нашому світі вона лише казковий персонаж, - захоплено відповіла Лідія, коли королева закінчила розповідь на тому, що Попелюшці побудували гробницю. І саме в ній зберігається безліч артефактів.

- То ти з Землі? – здогадалася Хімора.

- Так.

- В мене є подруга звідти! – радісно вигукнула королева. – Ми познайомилися з нею на відборі.

- Так, Елла, - усміхнулася знахарка.

- Ти знаєш її?

- Раймар декілька разів згадував, - хмикнула Лідія. – Він розповідав мені про відбір та подальші події.

Сам же відьмолов весь цей час мовчав і просто слідував коридором за королівською родиною. Нарешті вони опинилися в кабінеті, де за невеликим столиком накрили вечерю. Побачивши різноманіття закусок та напоїв, шлунок Лідії зрадницьки завив на всю кімнату.

- Вибачте, Ваша Величність, - почервоніла дівчина.

- Жартуєш? – розсміялася та. – Я сама голодна, як акула.

- Люба, - усміхнувся король, - ми щойно прийшли з пікніку.

- Що це за пікнік, на якому самі овочі та фрукти? – обурилася та.

- Але Арнольд сказав, що тобі треба більше їсти клітковини, - зітхнув Вільям.

- Прекрасно, - кивнула молода жінка, хижо роздивляючись страви на столі. – Клітковини я вже поїла. А тепер прийшов час чогось смачненького.

Королева почекала, доки чоловік допоможе їй сісти за стіл, а потім запросила розміститися поряд гостю.

- І називай мене Хіморою. А його просто Вільям. Без усіляких титулів. Добре?

- Так, - посміхнулася Лідія, спостерігаючи, як співрозмовниця не соромлячись накладає собі купу їжі на тарілку.

- Не соромся, - махнула вона. – Їж. Доки не поїмо, жодних розмов!

Останнє було сказано з таким серйозним виглядом, що чоловіки переглянулися між собою, але сперечатися не стали. Минуло не менше п’ятнадцяти хвилин, перш ніж сита та задоволена Хімора промовила:

- А от тепер за десертом можемо і поговорити. Отже, тебе звати Лідія?

Дівчина у відповідь кивнула. Тим часом усі перемістилися до невеликого чайного столика, де спокусливо майоріли тістечка та лимонний торт. Вільям тим часом розлив жінкам чай. Собі ж з Раймаром він обрав якийсь темний напій з напівпрозорого графина. Вочевидь віскі чи щось схоже.

- Лідія і є та дівчина, яку я мав знайти, - подав голос герцог.

- Чудово, - усміхнулася Хімора. – Я рада, що ти жива та здорова. Але як вчинити тепер? Повернешся на Землю?

- Я не можу, - зітхнула знахарка. – Ця історія, боюся, не сподобається вам.

- Що знову? – приречено скривився король та вирішив, що графин треба поставити ближче.

- Почалося все з того, що я поїхав перевірити одну стару знахарку, - почав Раймар.

- А вийшло, що сам того не знаючи, віддав свою долю у руки Олеандри. Ще й мене звинуватив у відьомстві, - не втрималася і додала Лідія.

Кинувши на дівчину незадоволений погляд, відьмолов все ж таки продовжив свою розповідь. Хоча подати історію вийшло не так, як він того хотів. Адже знахарка вважала за потрібне весь час виправляти Раймара чи пояснювати ситуацію зі свого боку. Спочатку король із королевою слухали їх суперечки з посмішкою. Проте, коли розмова дійшла смерті Ії та храму богині, всі змінилися в лиці.