Розділ 11

Навколо Лідії витала липка темрява. Вона майже невагомими клаптями клеїлася до одягу, плуталася у волоссі, забивала рот та очі. Дівчина не пам’ятала, як встала з ліжка й прийшла сюди. Можливо, вона взагалі не приходила, а просто перенеслася? Але куди? Невпевнено тупцюючи на місці та борсаючись в липкій пітьмі, Лідія все ж таки зосередилася. Ні, вона точно не прокидалася і тим паче нікуди не йшла. Отже, це сон? О Всевишній, нехай це буде страшний сон. Просто кошмар, навіяний дитячими страхами. Хто ж не боявся темряви? Раптом в голові пролунав голос з якоїсь телепрограми. Там говорилося про те, що насправді люди бояться не мороку. Їх жахає те, що може ховатися усередині.

Лідія одразу ж витягнулася, немов струна. Доброю новиною стало те, що, коли не рухаєшся, то пітьма майже не клеїться до тебе. Злою ж новиною виявилася чергова думка: темрява не може липнути до тебе! Але що тоді може? Здригнувшись усім тілом, дівчина не втрималася і зробила крок назад. На цей раз її рука натрапила на щось товсте та гладеньке. Немов шовковистий канат. Та варто було по необережності натиснути на нього сильніше, як він луснув та видав ледве чутний «треньк». Лідія знову завмерла, а от темрява навколо ожила. Вона різноголоссям підхопила звук і почала розносити його навколо. Жахливий концерт скінчився так само раптово, як і почався. Дівчина навіть надумала полегшено видихнути. Проте її радість виявилася завчасною. Повітря довкола почало повільно вібрувати, а вдалині замайорів зелений вогник.

Що робити? Стояти і чекати, доки її знайдуть? Чи спробувати сховатися? Але ж куди?

- Треба прокинутися! – сердито прошепотіла знахарка та рішуче ущипнула себе за стегно.

Від болю перед очима замиготіли зірочки. Та, на жаль, їх блискіт майже одразу змінився на вже знайоме зелене світло. Воно нерівними контурами наближалося до дівчини. Але більше всього дивувала його траєкторія. Воно… Спускалося з гори! Згодом стало можливим роздивитися, що світло має декілька джерел, адже складалося з групи зелених кристалів. Чесно кажучи, сяйво приваблювало. Воно не було чистим, як від лампочки чи вогню. Ні. Сяйво мало в собі прожилки чогось темного, немов разом зі світлом випромінювало і тінь.

Щось різко привернуло увагу Лідії. Що саме вона так і не зрозуміла. Можливо, звук чи навіть якесь відчуття всередині. Але завдяки цьому дівчина перевела погляд нижче і помітила дещо нове. Під зеленими кристалами світилися ще й червоні. Хоча вони більше нагадували крихітні діоди, як на новорічній гірлянді. Раз, два, три… Вісім. Вісім? Лідія стурбовано сіпнулася і уважніше придивилася до зелених кристалів. В їх сяйві нарешті вимальовувалися обриси. Джерело світла не просто витало у повітрі, воно росло з чогось, що нагадувало чорну жорстку щетину. Чим ближче наближалося все це дійство, тим більше відкривалося очам дівчини. До неї рухалося щось велике, округле та, вочевидь, живе. Зовсім скоро можна було роздивитися кінцівки, що нагадували лапи павука. Так це ж і є павук!!! Велетенський чорний павук з червоними очима та зеленими кристалами на спині!

- Тікай, Лідіє! – раптом пролунало у її голові.

Ія? Дівчина здивовано роззирнулася. Поряд нікого не було. Ну це доки гігантський монстр не добереться.

- Розвернися та біжи на біле світло! – за цим разом почувся голос Ади. – До Джерела!

Лідія озирнулася та побачила якусь світлу цятку вдалині. Щиро сподіваючись, що це не чергове чудовисько, молода знахарка зірвалася з місця. Та не все так просто, як хочеться! Товста чорна павутина, яку дівчина раніше прийняла за шовковисті канати, перегороджувала шлях і змушувала весь час звиватися, немов змія. Так, десь простіше було її обірвати, але місцями павутини було так багато, що Лідія починала безпорадно борсатися у ній. В такі моменти знахарку огортав відчай, від чого хотілося кричати та плакати.

Але на допомогу прийшов не хто інший, як Раймар. Не повністю, звичайно, а так би мовити частково. Коли зловісну темряву вперше пронизав голос відьмолова, Лідія не повірила своїм вухам. Адже це було більше схоже на шепіт чи то навіть галюцинацію. Та голос повторився. Він стурбовано кликав знайому. І з кожним повторенням від джерела білого сяйва злітали крихітні іскри. Вони цілеспрямовано прямували до Лідії та падали на павутину. Від чого та спалахкувала зеленуватим вогнем і зникала. Тільки завдяки цьому дівчині вдалося швидко дібратися до цілі. Нею виявився молочного кольору камінь майже у зріст Лідії. Можливо це велетенський опал? Хоча зараз дівчині було зовсім не до гемології.

- Повернися до мене! – сердито гримав голос Раймара.

- Якби ж я знала як! – викрикнула у темряву знахарка.

Але відповідь прийшла, звідки не чекали. Голос, що більше нагадував тріскотіння сороки, запропонував:

- Залишайся зі мною. В моєї хазяйки буде безмежна влада! Над усіма. Тільки уяви…

Задерши голову догори, Лідія побачила, що павук якимось чином обігнав втікачку і тепер звисав у декількох метрах над нею. Повільно опускаючись, він протягував свої колючі лапи та продовжував намовляти:

- Ти будеш мати все. Будь-кого і будь-що! Ти зможеш потрапити у який завгодно світ. І більше жодних правил… Тобі ж набридло бути хорошою…

В голові дівчини і досі лунали голоси знахарок, проте вона не могла розібрати їх слів. Їх неначе замкнули у купол, що мав поглинути усі звуки. Та змусити замовкнути Раймара не вдалося.

- Вперте дівчисько, ти маєш прийти до тями! Не хочу почуватися винним у твоїй смерті!