Розділ 10

Від вчорашньої спеки не залишилося й сліду. На зміну їй прийшла злива. Густа, проте тепла й пахуча. Вона підняла з лісових хащів неймовірні аромати, що наповнювали собою все повітря навкруги. Саме цим зараз і насолоджувалася Лідія. Нехай вона промокла до нитки, але такою щасливою не відчувала себе вже давно. На відміну від Ворона та Ґудзика. Перший незадоволено фиркав, ледве не що п’ять хвилин, трусячи мокрою головою. Другий же сховався під плащем у Раймара та сердито ухав, коли в небі гриміла гроза. Відьмолов, до речі, пропонував спочатку плащ Лідії, але, коли дівчина відмовилася, з чистою совістю натягнув його на себе. Щоправда за це дістав непосидючого пернатого сусіда, що весь час вошколупився в руках і шкрябався гострими пазурами.

- Як ти його на руках тримаєш? – все ж таки не витримав та поскаржився чоловік. – Чи це він мені за щось вирішив помститися?

- Просто ти не звик, - знизала мокрими плечима знахарка і задоволено примружила очі, коли небом прокотився черговий грім. Для повного щастя їй не вистачало тільки сліпучих блискавок.

- Перший раз бачу, щоб хтось так любив грозу, - хмикнув Раймар. – Я, звичайно, радий за тебе, проте неймовірно хочеться у сухе місце. Наприклад, як та сторожка, яку ми пройшли з годину тому. Ти сказала, що до храму зовсім недалеко, але я й досі не бачу навіть натяку на нього.

- Це тому що храм схований від сторонніх очей. Але я порадую тебе – ми прийшли!

Лідія урочисто вказала на шматок скелі, що велетнем стирчав посеред лісу. Непоганий орієнтир, але на храм аж ніяк не схоже. Нехай густі лози і ховали під собою більшість кам’яної поверхні, проте навряд чи під ними ховається божественна святиня.

- Ви ходите до бескиду, аби поговорити зі своєю богинею? Серйозно? – Раймар знову починав думати, що жриці не хто інші, як релігійні фанатички.

Але докірливий погляд дівчини говорив про інше. Вхопивши жменю лоз, Лідія приклала чималі зусилля, аби посунути їх. Проте старання були варті того, аби побачити вираз обличчя чоловіка. Ще б пак! Густі зарості все ж таки ховали за собою святиню. І не абияку, а величезну простору залу, вибиту у скелі. Першим до тями прийшов не хто інший, як Ворон. Радісно брикнувши, він поспішив шмигнути всередину.

- А йому можна? – раптом задумався відьмолов.

- Ну… - замислилася знахарка. – По-перше, навряд чи ми його зупинимо. А, по-друге, він теж жива істота, яка шукає прихистку. Тож не будемо дурніші за твого коня і ходімо вже у храм.

Раймара не довелося запрошувати двічі. Варто було йому переступити уявний поріг, як Ґудзик теж вирішив розім’ятися. Випурхнувши з-під плаща, пугач задоволено угукнув і зникнув у глибинах печери. Вочевидь бував тут не перший раз. Лідія ж не поспішала йти далі. Вона повернула лози на місце та чекала, доки відьмолов роззирнеться навкруги. Той же, знявши капюшон, вертів головою, немов дитина на ярмарку.

Хоча, чесно кажучи, у храмі було на що подивитися. Ні, ніяких чудес будівництва не малося. Проте святиня могла пишатися своїми малюнками на стінах. Хоча чоловіка, мабуть, більше вразило освітлення. На стелі, а також подекуди на підлозі, сяяло велике біле каміння. Саме воно давало досить яскраві промені, аби ті розганяли темряву у печері. Біля дивних світильників густо росли кущі з розлогими рожевими квітами та довгуватим гострим листям.

- Я таких навіть не бачив ніде, - зізнався Раймар, роздивляючись рослину.

- Це олеандр, - повідомила дівчина. – Його назвали на честь найменшої з семи сестер-чарівниць. Проте будь обережним з його соком. Він отруйний і впливає на серце.

- Як символічно, - хмикнув відьмолов.

- Тобто? – здивувалася Лідія і навіть перестала викручувати мокре волосся.

- Малюнки на стінах зображують історію життя Олеандри, - пояснив чоловік. – Вони розташовані хаотично і, чесно кажучи, я не надто добре знаю біографію твоєї богині. Але дещо впізнав. Наприклад, ось тут, - він вказав на найближчий шмат стіни, - показано любовний зв’язок Олеандри і Всевлада. Таємний, звичайно. А ось там далі намальовано, як дівчину одружують з нелюбом через вагітність. Ну і хто ж не знає про Ліатріс! Але звідси мені погано видно всі подробиці. Занадто далеко стою.

- Не може бути! – здивовано вигукнула Лідія. – Але ж ця історія була таємницею багато століть! Звідки ти знаєш?

- Правда відкрилася на відборі наречених для Леонарда, - зітхнув герцог. – І це допомогло нам скувати силу Маргарити. Ми зазирнули у записи тих часів і знайшли з якого металу…

Раптом Раймар обірвав свою розповідь на півслові та повалився на землю, немов підкошений. Дівчина хотіла було кинутися до нього, але її охопив білий спалах. В ту ж мить Лідія перенеслася углиб печери. Тут було найбільше чарівного каміння, від чого ідеально округле приміщення скоріше нагадувало густий сонячний сад. В центрі стояв мармуровий стіл з дерев’яними лавами, за яким зазвичай збиралися жриці чи служительки. Але зараз, не рахуючи знахарки, навкруги було пусто. Щоправда ненадовго.

Вже знайоме біле сяйво знову спалахнуло перед очима. Однак воно миттєво перемістилося до центру кімнати і, замерехтівши, немов сотні блискіток, вималювало жіночу фігуру. Врешті-решт перед Лідією постала богиня. Чи правильніше сказати «посіла»? Олеандра розташувалася на краю мармурового столу, звісивши униз ноги. Знахарка погано пам’ятала її образ зі свого видіння. Проте зараз нарешті могла добре роздивитися чарівницю. Світле волосся було зібране у невибагливу зачіску та щедро прикрашене тутешніми квітами. Струнке тіло обтягнула проста світло-рожева сорочка, а руки та шию прикрашало блакитне каміння, підібране під колір очей. Інших сестер-чарівниць Лідія не бачила, але тепер могла з легкістю зрозуміти, чому Всевлад так бажав оволодіти найменшою. Більшої красуні годі й шукати! Знахарці навіть стало ніяково за свій зовнішній вигляд. Стоїть тут, як мокра кішка, ще й капає на підлогу. Та найголовніше – як правильно привітати богиню? Стати на коліна? Схилитися у поклоні? Олеандра ніколи не з’являлася під час перебування у храмі служниць. Ті просто проводили обряд, отримували порцію сили і поверталися додому.