Розділ 9

Селище, а точніше невеликий хутір, було видно  ще здалеку. Десяток дворів, огороджених спільним тином, утворювали такий собі монолітний житловий масив. Скоріше за все тут мешкала одна родина, що обробляла поле за хутором. Зараз воно щедро колосилося і червоніло в променях заграви, нагадуючи чарівне море. Лідія на хвилину відволіклася, аби помилуватися видом, як раптом відчула, що Ворон зупинився.

- Злазь, - промовив Раймар і простягнув до дівчини руки.

- Але ми ще не доїхали, - розгубилася та, проте дозволила зняти себе з сідла.

На щастя, Ґудзик вирішив, що сонце вже достатньо низько, аби розім’яти крила. Його сумку для денного відпочинку забули на обочині дороги, де вперше почули гавкіт Фроста. Тому Лідія була змушена тримати птаха на руках, доки той незадоволено ховав очі від сонця та намагався спати. Але зараз пугач солодко позіхнув, скуйовдив пір’я і, угукаючи, зник  у густих кронах лісу.

- Ти ж сама не хотіла, аби тебе прийняли за жінку легкої поведінки, - нагадав чоловік і дістав з торби плащ. Після чого накинув його на плечі Лідії. – Прикрийся.

- Нащо тобі влітку плащ? – здивувалася знахарка, щільніше огортаючи його навколо ніг.

- Захищає від дощу. А ще, коли майже весь час ночуєш у лісі, то значно полегшує цей процес.

- Навряд чи він робить землю м’якішою, - скептично зауважила дівчина.

- Зате не дає комарам випити з тебе всю кров. А ще не дозволяє іншим комахам заповзти у твій одяг. Знаєш, якось не дуже приємно прокидатися від лоскоту сороконіжок.

Лідія досить яскраво уявила цю картину, від чого її всю пересмикнуло. Раймар у відповідь тихенько розсміявся, але коментувати не став. Натомість за тином почалося пожвавлення. Подорожніх нарешті помітили і їм на зустріч вийшло декілька чоловіків. На великий подив, вони тримали в руках вила, мечі та луки.

Не занадто теплий прийом пояснили просто – в окрузі нещодавно з’явилися дивні чужинці. Після них ліс заполонили дрібні чудовиська, проте ходили плітки, що були монстри і побільше, схожі на вовків.

- Трьох таких ми зустріли, - кивнув Раймар. – За них вже можете не хвилюватися.

Окинувши уважним поглядом пошматований одяг чоловіка, селяни прийшли до спільного висновку та дозволили переночувати у сіннику. Той був майже пустий, тому подорожнім постелили там дві подоби матраців і навіть нагодували непоганою вечерею. Але більшою гостинністю похвалитися не могли. Принаймні жителі хутора знали, де шукати «Червоне яблуко». Таверна була не так вже й далеко: з пів дня ходьби, не більше.

Місяць вже не першу годину настирливо намагався просочитися крізь шпарини у дерев’яних стінах, коли Раймар не витримав та промовив у напівтемряву:

- І чого ж ти досі не спиш?

Спочатку відповіддю йому була тиша. Але через довгу хвилину боротьби самої з собою, Лідія приречено зізналася:

- Мені незручно. Матрац твердий, як камінь! Та ще й з грудочками.

- Он як, - весело хмикнув відьмолов. – Як же ти тоді опишеш ночівлю на землі посеред лісу?

- Ніяк. Я ніколи там не ночувала.

- Почекай, - від здивування Раймар навіть припіднявся на ліктях і спробував роздивитися співрозмовницю, що лежала декількома метрами правіше. – Ти ж казала, що навідувала інших жриць. Невже вони всі живуть десь тут поряд?

- Звичайно, що ні, - фиркнула дівчина. – Просто мене або підвозили селяни, або я ходила через поселення. Щоб можна було заночувати в когось, - Раймар довго нічого не відповідав, тому знахарка додала: - А ти думав я буду спати під відкритим небом, аби вовкам було легше мене зжерти? Аякже!

- Тобто Ія теж не поблизу жила?

- Ні, - тяжко зітхнула Лідія. – Вона спеціально йшла до мене. Але щось трапилося і…

- Наскільки  зрозумів, то вона захворіла.

- Немає такої хвороби, щоб за короткий час перетворити життєрадісну жінку у висохлу стару. Ти ж сам бачив, як виглядала Ія. А їй було трішки більше за п’ятдесят.

- Темна магія, - здогадався Раймар. Декілька хвилин співрозмовники думали про щось своє. Після чого чоловік підсумував висновки: - Сільські жителі досить забобонні. Необов’язково нещодавні чужинці пов’язані з колючими вовками, а тим більше з Ією. Але занадто дивне співпадіння.

- Ія ще дещо сказала, - зам’ялася Лідія. – Я спочатку не надала цьому значення. Проте зараз її слова здаються не такою вже й маячнею.

Раймар знову припіднявся на ліктях і з докором промовив:

- А мені, звичайно, ти вирішила не розповідати, бо…?

- Бо в мене на руках померла знайома і було якось не до того, - насупилася дівчина. Проте одразу ж додала: - Ія сказала, що це все через темну силу і що в чорній павутині борсається безліч нещасних душ.

- Чиїх душ?

- Не маю уявлення, - зітхнула Лідія. – Вона встигла тільки попросити подбати про Фроста, а потім…

- Я зрозумів.

В сіннику знову повисла тиша. Щоправда ненадовго.

- Що будеш робити, після того, як ми розлучимося? – несподівано поцікавилася дівчина.