Розділ 8

Розділ 8

Фрост привів своїх рятівників до напівзруйнованої лісової сторожки. Судячи з вигляду, там уже давно ніхто  не жив, проте пес впевнено проліз у прочинені двері. Лідія збиралася одразу ж прослідувати за ним, але відьмолов перехопив її за руку.

- Всередині може бути що завгодно.

- Це пес Ії. Він би не привів нас до відьми. Якщо ти про це, - заперечила дівчина.

- Лідіє, ми тільки що натрапили на трьох кровожерливих монстрів, - тяжко зітхнув чоловік, дістаючи меча. – Ще одна така несподіванка не закінчиться для нас перемогою. Ти почекаєш тут, а я тим часом перевірю хатину. Ясно?

- Ясно, - співрозмовниця незадоволено хмикнула, але скоріше через втому.

Раймар обережно затримався перед щербатими дверима, зазирнув усередину і тільки після цього зник в темному отворі. Щоправда майже одразу повернувся.

- Тобі варто зайти.

І сказано це було з таким похмурим виглядом, що Лідія стрілою влетіла у сторожку. Дах, частково зруйнований часом, засипав споруду сміттям та минулорічним листям. Проте ліва частина достатньо уціліла, аби там можна було розташувати стареньке ліжко. Саме на ньому лежала жінка. Побачивши гостю, вона полегшено зітхнула і тяжко підвелася. Нарешті сівши на краю ліжка, жінка промовила:

- Я вже почала думати, що не дочекаюся тебе.

- Мене? Іє, що сталося? – молода знахарка так і завмерла на порозі.

Її внутрішній голос з самого початку підказував, що Фрост не просто так опинився у лісі. І зараз найгірші підозри неначе ожили. Ія була наймолодшою зі всіх жриць. Так, жінці теж було давно за п’ятдесят, але… За п’ятдесят!!! А не за сто, як іншим. Вона завжди здавалася найжвавішою та частенько жартувала, що ще встигне вийти заміж, коли виконає доручення від своєї богині. Так, кожна зі жриць складала клятву вірності та діставала якесь доручення. Проте розповідати іншим було заборонено. Та й грець із ним!

Підійшовши до старої, Лідія взяла холодні долоні тієї у свої руки і ще раз запитала:

- Що сталося? Чого ти тут?

Натомість Ія виразно зиркнула на Раймара і продовжувала мовчати.

- Я огляну околиці, - хмикнув чоловік. Але виходячи додав: - Раптом що, то клич.

Останні слова вочевидь звучали для Лідії, але та навіть не звернула на них уваги. Її погляд був прикутий до Ії, що зараз натужно кашляла.

- Не хвилюйся за мене, дорогенька, - спробувала відмахнутися стара. – Богиня вказала мені шлях, і я йду ним. Як ти йдеш своїм. Це не страшно, коли знаєш вартість свого життя.

- Я не розумію, - голос дівчини здригнувся, доки вона допомагала Ії знову лягти на ліжко. – І Олеандра не розповіла мені, що саме я маю зробити для неї.

- Розповість, - стара знахарка прикрила очі і знову зітхнула. – Зовсім скоро розповість. А мені вже час.

- В мене є з собою трави! – вигукнула Лідія. – І по дорозі я бачила безсмертник та…

- О ні, дорогенька, я не хвора, - усміхнулася тонкими вустами Ія. – Це все через темну силу. Скоро ти теж навчишся її відчувати. На жаль.

- Яку ще темну силу?

- Її темну силу. Вона стає все могутнішою. Не знаю як…

- Іє, про кого ти? – схвильовано вигукнула дівчина.

Але стара немовби втрачала зв’язок із реальністю. Її погляд блукав по стелі, а руки хаотично жмакали зотліле покривало, що служило на ліжку замість простирадла. Та раптом Ія повернула голову й промовила:

- Як добре, що ти тут. Я б не хотіла блукати серед цієї чорної павутини. Бачила б ти скільки в ній вже борсається душ. Нещасні. Одинокі. Обмануті нею.

- Ким? – не вгавала Лідія.

- Її ніколи не видно. Знайди Віссу. Вона провидиця, вона має знати.

- Іє, що відбувається?

- Відведи Фроста у селище. Там є таверна «Червоне яблуко». Хазяйка моя боржниця, то нехай навзаєм взамін попіклується про нього. Тільки суворо їй накажи, щоб спав у будинку!

- Добре, але…

- Обіцяєш?

Знахарка навіть  піднялася на ліктях, але отримавши від співрозмовниці клятву, знову вклалася на ліжко. Її рука сповзла донизу, аби знайти кудлату голову Фроста та почухати його за вухом. Лідія на хвилину відволіклася, спостерігаючи, як пес у відповідь лиже руку господарки. Проте та раптом обвисла, а в очах дівчини потемніло. На диво, оговталася вона майже одразу. Хапнувши легенями побільше повітря, Лідія перевела погляд на стару, що нерухомо дивилася на стелю.

- Іє! – дівчина струснула знахарку за плече. – Іє!

Але тужливе скиглення Фроста давало дівчині відповідь на неозвучене запитання.

Раймар дав Лідії годину. Він обдивився Ворона на предмет поранень, оглянув околиці та знайшов струмок. Остерігаючись темних чарів, чоловік відловив на березі жабу. На вигляд та була абсолютно здоровою та неймовірно обуреною від такого нахабства. Напоївши коня, Раймар промив свої рани і нарешті повернувся до сторожки. Постукавши у щербаті двері, він не дочекався відповіді, тому зайшов усередину без запрошення. Побачене відьмолову зовсім не сподобалося. Перед ліжком навколішки сиділа Лідія, біля її ніг лежав пригнічений Фрост, а Ґудзик тихенько примостився на підвіконні. Підійшовши до старої, Раймар перевірив пульс. Як і очікувалося, його не було. Присівши біля молодої знахарки, чоловік доторкнувся до її плеча і запитав: