Розділ 7

- Де наша знахарка? – майже кричав староста селища, грізно нависаючи над Раймаром. – Де???

- Ерсте, легше, - тихо промовила його дружина, що стояла поодаль і спостерігала за розгніваним чоловіком.

Ще б пак! Півгодиною раніше до його будинку з’явився відьмолов і заявив, що вони разом з Адою мають негайно поїхати до храму Олеандри. Та нехай. Але чому знахарка сама не може цього підтвердити? Чому заборонено бачитись з нею? Власне це і вигукував Ерсте, періодично чергуючи з «Що ти їй зробив?», «Вона ще хоч жива?» і «Та ти хоч уявляєш, що з тобою зроблять наші мужики?».

Врешті-решт Ельріка вирішила втрутитися і буквально відтягла чоловіка подалі. Після чого вкотре пильно зазирнула у очі гостя. Щось зваживши у світловолосій голові, прикрашеній шовковою хустиною, жінка міцніше надавила на плече Ерсте, аби той сів на широку лаву. Після чого запитала Раймара:

- Ви хочете нашкодити їй?

- Якби й хотів, то не зможу, - чесно відповів герцог. – Олеандра, чи хто то був, пов’язав нас перстнями. Ми маємо оберігати один одного.

- От бачиш, - Ельріка заспокійливо погладила руку Ерсте. – Ясновельможний пан не бреше. Тим більше Клейта каже, що бачила знахарку.

- Клейта! – фиркнув староста. – Вона ще дитина! Її можна обманути або ж підкупити.

- Ой недооцінюєте ви дівча, - пробурмотів собі під ніс Раймар.

Маленька шпигунка пробралася до дворища Ади два дні тому. Чи правильно казати «дворища Лідії»? Та чоловік вирішив задуматися над цим питанням пізніше. А от спогади про зустріч з Клейтою так просто з голови не викинеш. Уявіть собі картину, коли до будинку заходить зблідла Лідія і промовляє:

- Нам кінець. Мені так точно!

Та не встиг Раймар оговтатися від інформації, як за дівчиною на ґанок вискочило чорняве дівча. Більше того, воно радісно кричало:

- Я знала! Я знала! Ти не Ада!

Ґудзика тоді, здається, ледве інфаркт не вдарив. Птах настільки різко підскочив на сідалі, що втратив рівновагу і, в останню мить вчепившись гострими кігтями в гілку, повис вниз головою. Такий собі пернатий кажан з виряченими очима. Доки Лідія блідніла ще більше, Раймар обережно відклав убік пляшечки зі свіжозваренним зіллям. Добре хоч не розбив!

- А ти напрочуд здогадлива, - доброзичливо усміхнувся чоловік, намагаючись не сполохати незвану гостю. – Що будеш робити з цією інформацією?

- Не підказуй їй! – злякано зашипіла Лідія.

- Ухуув, - підтримав пугач, забираючись назад на сідало.

- Робити? – дівчинка розгублено завмерла і переводила погляд на всіх по черзі.

- Так, - Раймар жестом запросив її увійти до будинку.

Клейта задумливо насупилася. Після чого покірно увійшла до оселі та навіть не одразу помітила, як чоловік поволі закрив за нею двері на засув. А от Лідія помітила. З одного боку вона оцінила вправність відьмолова. З іншого – їй стало жаль дівчинку, що могла в будь-який момент злякатися. Тим більше, молода знахарка не знала, як Раймар буде поводити себе далі. Погрожуватиме? Чи, може…

Махнувши головою, аби вигнати звідти похмурі думки, Лідія хотіла було відчинити двері. Проте відьмолов перехопив її руку та підштовхнув услід дівчинці.

- Це дуже важлива і небезпечна інформація, - все тим же неймовірно лагідним тоном промовляв чоловік. – Вона може нашкодити Аді.

- Але це не Ада, - заперечила Клейта. – До речі, де вона?

- Померла, - спокійно відповів Раймар, від чого Лідія ледве штрикнула його у бік.

Хто ж такі речі дітям розповідає? Тим більше при таких обставинах. Проте Клейта кивнула і знову запитала:

- Щоб тебе врятувати?

За цим разом відьмолов мочав, тому дівчина мала відповідати сама:

- Тільки так можна було виконати доручення Олеандри. Але Ада не хотіла лишати вас без нагляду, тому я прикидалася старою знахаркою, аби жителі Ловчого не прийняли мене за відьму та не прогнали.

- Доручення Олеандри? – зацікавилася дівчинка.

- Є речі, якими ми не можемо поділитися з тобою, - зупинив розпитування Раймар. – Тож, що ти будеш робити з цією інформацією?

- Нічого, - твердо кивнула Клейта.

- Ти точно нікому не розповіси? – Лідія ніяк не могла повірити у своє щастя.

Наступні пару днів дівчинка ще декілька разів завіряла молоду знахарку, що не видасть її таємниці. Але й без довгих роздумів було зрозуміло, що вічність ховатися не вдасться. Саме тому було прийнято рішення вирушити до храму богині на тиждень раніше. Головною проблемою стало те, як повідомити жителів про від’їзд Ади з відьмоловом. І ось тому зараз Раймар намагався переконати старосту, що з їх знахаркою все добре. Клейта чесно виконувала свою обіцянку і розказувала усім, що бачила Аду. Проте та дуже зайнята і варить зілля наперед, аби залишити їх жителям на час своєї відсутності. Хтось вірив, хтось ні. Ерсте, як на зло, на казочку не вівся. І якби дружина не намагалася вгамувати його незадоволення, староста весь час категорично відмовлявся відпускати Аду куди б то не було без своєї згоди. А дасть він її лише тоді, коли особисто побачить стару.