Розділ 5

Окинувши оком подвір’я, герцог зауважив, що чоловіки з Ловчого зналися на будівництві. Високий тин зробили у вигляді частоколу, і тепер знахарці не були страшні дикі звірі. Дірявий сарай теж знесли, замість нього до лівої стіни житла прибудували хлів. Нехай невеличкий, але місця там однаково стало більше. Всередині Раймар знайшов Ворона, що незадоволено фиркав та намагався рити копитом підлогу. Марно, звичайно. Дошки, вкриті свіжим сіном, аж ніяк не піддавалися.

- І чого ото пустуєш, невгамовна ти тварино? – промовив чоловік, чухаючи підставлене широке чорне чоло. – Зі мною все добре.

У відповідь Ворон хитнув головою, вказуючи кудись догори. Піднявши погляд, Раймар побачив в кутку над дверима полицю. З неї звисало декілька, вочевидь, захисних амулетів. Та придивившись уважніше, герцог помітив якесь шевеління. В ту ж мить у кутку засвітилися два жовтих ока.

- У-у?

- Привіт, Ґудзику, - усміхнувся Раймар. – Тобі м’ясо, яке я замовляв, привезли?

- Уррх, - задоволено примружився пугач.

- Отже, я свою обіцянку виконав, приятелю, - усміхнувся чоловік.

Кінь же на цю репліку досить ревниво заіржав і навіть висунув язика. Що за нова дурна звичка? Від кого вже встиг навчитися? В ту ж мить Ґудзик сердито затурхотів, витягуючи шию. Після чого взагалі видав загрозливе:

- Уґув! Уґув!

Ворон, відверто глузуючи з такої погрози, клацнув зубами. За чим повернувся у стійлі задом і показав пугачу ду… хвоста. Птах такої нахабності терпіти не збирався і вже було розправив крила аби вчепитися в кінський філей. Проте Раймар його випередив:

- Все, все. Тихіше ви, - відкривши стійло, герцог накинув на Ворона недоуздок. – Ти, Ґудзику, краще поспи. Ти ж сова, а ви вдень відпочиваєте. Заважати не будемо. А цього розбишаку я заберу пастися.

Раймар хотів ще було додати про гулю на голові, але не ризикнув. Птах був у войовничому настрої і ще однієї сутички чоловіку аж ніяк не хотілося. Дивний він, зовсім не схожий на звичайного пугача. Хіба що тільки ззовні.

Варто було прив’язати коня у садку, як одразу ж з-за дерев почулося радісне:

- Ме-е-е-е-е!

- А ось і ще одна твоя подружка, - хмикнув Раймар, дивлячись, як до них трусить радісна Липка. – Ти в нас популярний.

Легені в кози виявилися на заздрість великими, оскільки вона все ще тягнула своє перше «ме», лише змінюючи його тональність. Нарешті добравшись до цілі, тобто велетенського по її міркам, чорного красеня, Липка зайшлася черговими:

- Ме-е-! Ме-е! Ме-е-е-е-е…

- Гарно вам поспілкуватися, - реготнув герцог і відправився на горище.

Раз він найближчим часом не збирається нікуди їхати, то варто навести там чистоту й порядок. Копирсався чоловік майже до самого вечора. Лише в обід Ада принесла йому хліба з сиром та квасу. За чим попередила, що варитиме важливі зілля, тому турбувати її не можна. Хіба що хоче дістати казанком в лоба. Раймар запевнив, що не посміє і носа ткнути на поріг. Проте, не слухаючи заперечень, наносив знахарці води з колодязя та дров. Лише після цього старій вдалося випхати його з будинку й замкнути двері.

Ввечері ж, коли герцог, задоволений своєю роботою, провітрював горище, Ада сама прийшла і покликала його за стіл. Щоправда спочатку відправила митися до… Як там знахарка це назвала? Літній душ? Споруда виявилася тіснуватою для Раймара, але ідею він оцінив. Тим більше, що нагріта сонцем вода була набагато приємнішою ніж у лісовій річці.

На столі Раймара чекала досить цікава страва. Вона була схожа на суп, але червона й більш густа. Додавши в тарілку сметани, чоловік скуштував і задоволено примружився.

- Що це за дивина?

- Приворотне зілля, - хмикнула стара. – «Борщ» називається.

- Нащо тобі мене ворожити? – усміхнувся герцог. – Я і так весь твій.

- Ой, тільки не псуй мені апетит, - розсердилася Ада.

- А що тут такого, коли чоловік дружину хвалить? – Раймар зробив настільки безневинний вираз обличчя, що знахарка аж їжею вдавилася.

Відкашлявшись, вона грізно ткнула зморшкуватим пальцем у співрозмовника:

- Та я від тебе у три рази старша!

- А ти з богинею не сперечайся. Вона краще тебе знає, що нам потрібно, - серйозно промовив герцог. – Чим я тобі не пасую, га? Молодий, здоровий, роботящий.

- Та то я тобі не пасую! – розгублено вигукнула Ада. – Я ж стара!

Здавалося, що ще трохи і знахарку хватить удар. Її очі яскраво сяяли зеленню, а рука весь час нервово торкалася до амулету, що висів на шиї. Цікава, до речі, штукенція. Тонкою золотою проволокою було з’єднано декілька дрібних дорогоцінних камінців. Нехай вони і були без огранки, проте ціну їм Раймар знав добре. Недаремно ж колись займав посаду королівського скарбничого. Камінці утворювали різнокольорову спіраль. Дивно, але деякі з них потріскалися і погрожували в будь-яку мить розсипатися.

Зловивши зацікавлений погляд чоловіка, знахарка сховала амулет за виріз сорочки. Герцог же продовжував свою гру:

- Не стара, а зріла, - відмахнувся він. – Я вже казав тобі, що юні дівчата це не моє. Та й поглянь на себе. Ти доглянута, струнка, жвава, роботяща. Ой, та усіх твоїх чеснот не перелічити! І взагалі, давай я сам буду вирішувати, хто мені подобається.